Що таке сюрстрьомінг і з чим його їсти. Враження від дегустації екстремального шведського делікатесу.

Влітку минулого року мої батьки вирішили здійснити автомобільну поїздку Европою, щоб відвідати наших родичів і друзів, які мешкають в різних европейських країнах. В їхніх планах було відвідати скандинавські країни, зокрема Швецію. Тож, коли батьки запитали, який сувенір мені привезти звідти, відповідь була одна – «сюрстрьомінг».  

Сюрстрьомінг (Surströmming). В перекладі зі шведської назва означає «кислий оселедець». Це дійсно – консервований квашений оселедець.
Згідно історичної легенди, в XVI столітті під час війни Швеції з Ганзейським Союзом у Швецькому Королівстві бракувало солі, і при солінні риби доводилось додавати меншу її кількість. Таким чином риба не засолилась, а забродила. Викидати таку велику кількість риби було шкода, її спробували їсти, та виявили, що на смак вона досить непогана, має кислуватий присмак. Сіль в Швеції була недешевою, тож жителі Високого берега (західного узбережжя Ботнічної затоки, яке знаходиться в північній Швеції) призвичаїлись робити таку рибу і вживати її в їжу. В XVII столітті, під час Тридцятилітньої війни, сюрстрьомінг вже був присутній у раціоні шведських солдатів, хоча жителі з інших країн і регіонів Швеції, які служили у шведському війську, відмовлялись їсти цю рибу. Завдяки винаходу процесу консервування, у XIX столітті сюрстрьомінг став продаватись у крамницях, і набув популярності серед гурманів не лише Високого берега, а й інших, південніших регіонів Швеції. З 1940-х і до 1998 року діяв королівський указ, згідно якому сюрстрьомінг мав право продаватись у магазинах не раніше третього четверга серпня. Але цей указ був скасований (якби він діяв і досі, мені навряд чи змогли привезти баночку делікатесу у подарунок, адже батьки побували у Швеції в липні). Деякі авіакомпанії навіть заборонили перевезення сюрстрьомінга, побоюючись, що під дією тиску, банка може просто вибухнути. Та виробники цього делікатесу запевняють, що це дурний міф. Також, у північній Швеції, в селищі Шепсмальн неподілік від міста Йорнскьолдсвік існує музей сюрстрьомінга, який був відкритий у 2005 році (сайт музею - http://www.fiskevistet.se/).

Технологія приготування риби порівняно нескладна. ЇЇ ловлять у квітні або травні, коли оселедець якраз готується до нересту. Рибу кладуть у міцний розсіл на добу (він допомагає витянути з риби кров), тоді рибу патрошать, видаляють голови і кладуть у відкриті посудини зі слабким сольовим розчином, причому температура повітря повинна бути 15-20°С. Риба починає бродити, і під час цього процесу проходить ферментація риби, і утворюються різні кислоти, а також сірководень (тому зрозуміло, що риба має різкий специфічний запах). Потім рибу кладуть у консервні банки (це зазвичай відбувається у липні), і далі оселедець бродить уже всередині цих банок.

Отже, начитавшись в інтернеті інформації про сюрстрьомінг, я з нетерпінням чекав на цей сувенір. Та виявилось, що дістати його не так і легко навіть в Швеції! Мої батьки обійшли декілька магазинів у Стокгольмі у пошуках хоча б однієї консервочки, але все даремно. Лише у великому супермаркеті на окраїні міста їм вдалось таки віднайти цей делікатес. До того ж сюрстрьомінг продавався не у відділі рибних консервів, а на стелажі з різними специфічними продуктами. Коли вони стояли біля каси з консервою, шведи в черзі стали посміхатись, затуляти носи і казати «no», показуючи на банку. Жест красномовно свідчив про «аромат», який очікує на кожного, хто відкриє баночку з сюрстрьомінгом. Тоді мама сказала, що це «present from Sweden», і місцеві жителі з розумінням стали кивати головою.
І ось – батьки вже вдома, а майже півкілограмова банка з сюрстрьомінгом стоїть у моєму холодильнику. Час спробувати шведський кулінарний делікатес!


Така півкілограмова банка з сюрстрьомінгом коштувала 54 шведських крони, тобто шість з половиною доларів (1 крона = 12 американських центів). «Oskars» – одна з найвідоміших фірм, які промислово виготовляють шведський делікатес.
 
Взагалі, рекомендується відкривати банку з сюрстрьомінгом під водою, так як вміст банки знаходиться під тиском і дуже прагне вирватись назовні :) Від себе додам - бажано відкривати банку на свіжому повітрі, бо запах вдома на кухні буде важко вивести.
Я так і зробив – на дворі коло будинку став відкривати консерву, але під воду її не опускав, відкривав на столі. Все було так як і описано – після пробиття в банці дірки, частина «соку» випорснулась на мої руки, і відразу почувся його запах...це щось неймовірне. Описати словами його практично неможливо. Уявіть собі рибний ряд на ринку, і що вся риба там раптово протухла – то більш-менш будете мати приблизне уявлення про нього. Різкий сірководневий запах сюрстрьомінга такий сильний, що навіть коли я поклав відкриту банку в герметично закриту посудину і залишив її в погребі, то запах було відчутно одразу, як тільки заходиш до нього. Після відкриття консерви, до мене стали злітатись всі мухи, які були навколо в радіусі півсотні метрів. Запах також дуже сподобався моєму псу, який став крутитись поряд.


Відкрита банка. Запах просто вбивчий, точно описати його неможливо!
 
Сюрстрьомінг можна їсти і прямо з банки без гарніру, але краще накрити невеличкий стіл, і тоді вже приступити до його дегустації. Шведи їдять сюрстрьомінг з вареною картоплею, сирою цибулею, пшеничними хлібцями (або чорним хлібом) тощо, і запивають пивом, шнапсом або «svagdricka» (слабоалкогольний напій, подібний до нашого квасу). Пишуть, що є оригінали, які їдять цю рибу з брусницею і запивають молоком, але я не ризикнув спробувати такий варіант, тому обмежився сюрстрьомінгом з пшеничними хлібцями, помідорами і пивом.


Сюрстрьомінг з датським пивом. Шведське вже випили :)
 
Спробувати продегустувати разом зі мною цю рибку наважився лише мій батько (ну і кохана Віка з`їла шматочок). Варто пам`ятати головне правило при куштуванні сюрстрьомінгу: коли його їси – старайся не вдихати повітря, бо запах перебиває абсолютно весь смак! Взагалі-то, ідеально цю рибку їсти тим, в кого взагалі відсутні нюхові рецептори :)
На смак сюрстрьомінг виявився не таким вже і поганим, по суті, це є м`який за консистенцією, трошки кислуватий і солоний (навіть я б сказав би – дуже солоний, що для мене було дивно, адже за технологію там має бути недостатньо солі) оселедець. Я добросовісно з`їв три рибини за раз, але на більше мене не вистачило. Загалом сюрстрьомінг мені не дуже сподобався, і головною причиною того був навіть не стільки нестерпний запах, а його солоність, без гарніру такої риби багато не з`їси. Але коли його їсти з гарніром – то смак доволі нічого. Як варіант - можливо я просто не вмію правильно його куштувати. Думаю, найкраще – з`їздити в Швецію і спробувати сюрстрьомінг там :)
Згодом я ще потроху їв її, але всю банку не зумів доїсти (вважаю, що сюрстрьомінг треба купувати в менших, 250-грамових консервах), і десь мінімум третину банки змушений був викинути, бо боявся, що постоявши відкритою – вона зіпсувалася б (стояла відкритою вона у мене в погребі з місяць). Правда, зараз жалкую, що те зробив, думаю, цій рибі вже точно нічого б не зробилось, якби постояла б там незакритою ще деякий час. Адже по суті – вона і так є зіпсованою :))

Висновок: сюрстрьомінг – це таки їжа не для всіх. Головна причина – запах. Після куштування рибки вам гарантовано треба буде почистити зуби, довго мити руки миючими засобами, вимити голову (бо волосся добре вбирає різні запахи), ретельно вимити посуд. У великій компанії сюрстрьомінг ніколи не подають, хіба ця компанія зібралась якраз для його дегустування.
Але любителі цієї страви є, в інтернеті зустрічав дописи шведів, які стверджували що вони їдять сюрстрьомінг щотижня, а то і частіше. У будь-якому разі – спробувати surströmming повинен кожний любитель «екстремальної» кухні, і взагалі - я вважаю, що цю рибу варто спробувати кожному, хто прагне нових вражень :)

Чотири тижні у Грузії, або - Закохані у Сакартвело.

Кожного року я намагаюсь поїхати в нову для себе країну (чи принаймі регіон) – і відповідно – цікавого матеріалу з подорожей потроху збирається. Єдина проблема – я трохи лінивий і мені потім впадло робити детальні звіти про ці поїздки (хоча бажання їх робити є, але коли починаю втілювати це бажання в життя – воно потроху пропадає). Зараз намагаюсь перебороти цей недолік. Про більш раніші подорожі писати не буду, так як уже мало що пам`ятаю з того часу, та і фото там небагато, тому розпочну з минулорічної поїздки в Сакартвело (саме так грузини називають свою країну). Впевнений, що багатьом буде цікаво почитати мою писанину, а декому можливо вона стане у пригоді.

Моя подорож в Грузію тривала 26 днів, з 8.09.2013 по 03.10.2013. Їздив я не сам, а з моєю коханою дружиною Вікою. Можна сказати, що ця поїздка – це було щось на кшталт медового місяця, тільки не пасивного – «відпочинок на пляжі aka тюлень», а активного – з походами в гори і поїздками автостопом.
Пройшло вже більше року і ось нарешті я дописав цей звіт про майже місячну поздку в Грузію. Розповідь була готова більше, ніж на половину ще в грудні 2013 року, але політичні події в країні відкинули завершення її написання на довгий термін і зрештою я забув про звіт взагалі. Лише в листопаді випадково знайшов його на робочому комп`ютері та вирішив нарешті дописати. В розповіді про подорож я намагався описувати не лише мої враження від поїздки і виставляти фото, а й давати цінні поради для тих, хто захоче поїхати в Грузію самостійно. Ця країна варта того, щоб туди поїхати не лише на один раз, а їздити туди знову і знову. Було б бажання, час і трохи грошей. В Грузії можна щоразу відкривати для себе щось нове.

Розповідь вийшла дуже великою, тому я її розділив на кілька частин.
Частина 1. Батумі.
Частина 2. Аджарія.
Частина 3. Мегрелія і Сванетія.
Частина 4. Самцхе-Джавахетія і Верхня Картлія.
Частина 5. Тбілісі і Мцхета.
Частина 6. Кахетія.
Частина 7. Імеретія.
Частина 8. Кулінарний туризм. Грузинська кухня.

P.S. Прохання звернути увагу на той факт, що ціни в Грузії в перерахунку на гривні, а також вартість авіаквитків стали неактуальні, адже курс гривні з часу нашої поїздки впав більш ніж у два з половиною рази. У звіті всі ціни, вказані в ларі (а також деякі в гривнях), подаються станом на вересень-жовтень 2013 року. Більшість цін при остаточному редагуванні цих нотаток я переконвертував у долари і центи (згідно з умовним новорічним курсом 2015 року – 19 грн за доллар) і подаю паралельно з цінами в ларі та гривнях.

Чотири тижні у Грузії, або - Закохані у Сакартвело. Частина 8. Кулінарний туризм. Грузинська кухня.

Наостанок я не можу обминути такий важливий для мене вид туризму, як кулінарний. Всюди за кордоном я намагаюсь спробувати саме ту їжу, яку їдять місцеві, скуштувати їхні національні страви і відкривати таким чином для себе нові смаки. Так як грузинська кухня є дуже оригінальною, багато в чому не схожою на нашу рідну українську – не можу не розписати детальніше про деякі страви (хоча багато хто і в Україні куштував грузинські страви, адже це не є якась мега екзотична кухня). Грузія кулінарно дуже неоднорідна країна, деякі страви, які популярні в одному регіоні, мало популярні, або практично зовсім не зустрічаються в іншому. Пов`язано це не лише з кліматичною специфікою регіону, а й з історичною (не забувайте, що Західна Грузія довгий час була під владою турків, а Східна – персів. Це вплинуло на формування специфічних особливостей кухні цих регіонів). В Західній Грузії їдять хліб більше з кукурудзяної муки (популярні там хлібці «мчаді»), а на сході країни – пшеничний хліб. Що стосується м`яса, то в Західній Грузії більше популярні страви з м`яса птиці, в той час як в Східній – з яловичини і баранини. І нарешті одна з головних особливостей – в Західній Грузії страви значно гостріші, ніж в Східній (це пов`язано з впливом турків на цей регіон).
Грузини в своїй кухні використовують багато спецій і зелені. Безумовно, приправою № 1 в них є кінза, яка додається чи не в кожну страву. Мені навіть важко уявити грузинську страву без кінзи. Інші популярні трави і спеції в грузинській кухні – м`ята, базилік, чабер, естрагон (більш відомий нам за його грузинською назвою – тархун) тощо. Пекучий перець в Грузії не надто популярний, за винятком її західної частини. Серед специфічних місцевих прянощів в Грузії користується популярністю імеретинський шафран (насправді це не шафран, а звичайні чорнобривці), гуньба (відома за грузинською назвою – уцхо-сунелі). Існують також суміші прянощів, одна з яких відома далеко за межами Грузії – це хмелі-сунелі, куди входить понад десять різних видів трав та спецій. Інша суміш спецій – сванська сіль (сіль, змішана з різними травами, причому чи не кожна сванська господиня має свій рецепт приготування цієї солі). Чесно кажучи, сванську сіль в Грузії я зустрічав лише в Сванетії, хоча думаю вона популярна і в інших регіонах Грузії. Не так давно щось подібне до сванської солі і під такою ж назвою я зустрічав і в наших супермаркетах.

Отже, почнемо з символів грузинської кухні – з хінкалі і хачапурі.  

Хінкалі (ხინკალი) – знаменита страва, одна із візитівок Грузії. Вона більш притаманна східній частині країни (Кахетія, Мцхета-Мтіанеті), особливо її північним гірським районам – Пшаві, Тушеті, Хеві. Саме там і виникла ця страва. В Західній Грузії вона з`явилась пізніше.
Хінкалі бувають з різними начинками, однак класичні хінкалі – це суміш фаршу (яловичина і свинина) і зелена кінза (так як я не люблю зеленої кінзи, то замовляв усюди хінкалі без неї). Як правило – достатньо 6 -10 штук, щоб наїстись, тому це дуже вигідна страва, якщо у вас не так багато коштів (нагадаю, що одне хінкалі в Грузії коштує в середньому 55-60 тетрі).
Сама страва не така й складна у приготуванні, але правильно їсти хінкалі треба вміти. Спочатку треба взяти хінкалі за «хвостик», надкусити і випити бульйон, який утворюється всередині хінкалі, при чому треба намагатись не пролляти його ні краплі. Тоді з`їдається тісто і м`ясо, але «хвостик» зостається на тарілці.

Складники:
Борошно – 2 склянки.
Яйце – 1 штука.
Яловичина – 600 г.
Сало – 150 г. 
Кінза – 1 пучок.
Цибуля ріпчаста – 2 шт.
Сіль, перець – за смаком.

М'ясо, сало і цибулю пропустити через м’ясорубку і добре перемішати. Фарш приправити сіллю і перцем, додати подрібнену кінзу, добре вимішати і накрити плівкою. Борошно просіяти, вбити яйце, посолити і, додаючи крижану воду, замісити тісто за консистенцією, як густа сметана. Накрити плівкою і залишити на 30 хвилин.
Стіл посипати борошном, вилити на нього тісто, додати ще борошна і вимішувати 15 – 20 хвилин. Загорнути у плівку і залишити на 30 хвилин. З тіста скачати ковбаски, нарізати на шматочки і кожен розкачати у корж. У середину кожного коржика викласти фарш і защипнути тісто у вигляді хінкалі.
Варити хінкалі в підсоленому окропі по 8 – 10 хвилин (8 штук на 3 літри води). Подавати, посипавши перцем або з гілочкою кінзи.


Хінкалі в батумському ресторані.
 
Хачапурі (ხაჭაპური) – це хлібець з сиром (як правило – імеретинським, хоча часто його замінюють звичайним «домашнім» сиром, або м`яким сулугуні, як більш доступним поза межами Грузії). Є кілька видів цієї страви – імерулі, мегрулі, аджарулі, гурулі. Хачапурі – типово західногрузинська страва, про що свідчать хоча б назви її підвидів. Про них детальніше.
Імерулі (імеретинський хачапурі) – це найбільш класичний варіант. Імеретинський сир всередині. Має круглу форму.
Гурулі (гурійський хачапурі) – ідентичний імерулі, лише у формі рогалика і до начинки окрім сиру додається зварене яйце.
Мегрулі (мегрельський хачапурі) – теж круглої форми, але сир і всередині і назовні, як начинка в піцці.
Аджарулі (аджарський хачапурі) – це особливий варіант, який мабуть найбільш відомий серед туристів. Дуже сильно відрізнається від решти видів хачапурі. Аджарулі має форму човника (або ока), де в ценрі робиться ямка, куди додається суміш сиру і яєць. За кілька хвилин до кінця випікання в цю ямку акуратно вибивається сире яйце (хоча в Грузії часто яйце вибивають вже після випікання і воно залишається сирим), а згодом кладеться великий шматок масла.
Їсти аджарулі – теж треба вміти. Спочатку кінці «човника» і його «бортики» відламуються, і ними вимочується яйце і сир. Головне слідкувати, щоб не протекло на тарілку масло і яйце. Згодом дно «човника» згортається і теж з`їдається. Страва дуже ситна, і двоє чоловік можуть наїстись одним хачапурі (дуже часто в грузинських кафе подаються хачапурі різного розміру, ми бачили такі, що ними може легко наїстись троє чоловік).

Складники:
Для тіста: Борошно – 500 г.
Сухі дріжджі – 1 ч.л.
Цукор – 1 ч.л.
Яйця – 2 шт.
Вода – 1 склянка.
Сіль – щіпка.
Для начинки:
Сулугуні – 600 г.
Яйця – 8 шт.
Вершкове масло – 3 ст.л.
Олія – 1 ст.л.

Сулугуні натерти на тертці, вбити 2 яйця і перемішати. Борошно змішати з дріжджами. Яйце збити з цукром, сіллю і водою. Цю суміш поступово вливати в борошно, замішуючи тісто. Миску з тістом поставити в тепле місце на годину. Тісто розділити на 6 частин, кожну розкачати і викласти начинку. Краї підняти і зліпити «човники». Деко змастити олією, розкласти хачапурі і дати їм постояти 20 хвилин, поки духовка нагріється до 200 градусів.
Випікати 25 – 30 хвилин, потім акуратно влити в середину кожного хачапурі сире яйце і повернути в духовку на невеликий термін, доки на яйці не з`явиться плівка. Яйце ні в якому разі не повинно загуснути. Подавати гарячим, поклавши зверху масло.


Аджарулі.
 

Мегрельський хачапурі, який ми замовили в столиці Мегрелії - Зугдіді.
 
В Грузії є багато подібних до хачапурі страв. Так в гірській Сванетії дуже популярний кубдарі – хлібець з м`ясом, цибулею і спеціями. На вигляд щось середнє між імеретинським хачапурі і чебуреками. Існує популярний «фастфудний» варант хачапурі – пеновані, квадратної форми і складений як конверт. Єдина суттєва відмінність від хачапурі – це те, що пеновані готується з листкового тіста. Схожий на хачапурі і лобіані – тільки замість сиру начинка у нього – квасоля.

Серед інших страв з муки можна відзначити ще страви з кукурудзяної муки, особливо популярних в Мегрелії. Це мчаді, чвіштарі (ті ж мчаді, лише з сиром). Особливою стравою є гомі – щось схоже на кукурудзяну кашу, з шматочками сулугуні. Типово мегрельська страва. Часто сулугуні додається до гомі в процесі приготування, а не наприкінці – така страва носить назву еларджі.  

Мчаді (მჭადი) – смажений хлібець з кукурудзяної муки. Часто використовують замість хліба.

Складники:
Кукурудзяне борошно – 2 склянки.
Вода – півсклянки.
Олія – для смаження.

З борошна і води замісити круте тісто. Тісто розділити на 8 частин, скачати кульки, приплюснути їх і смажити в киплячій олії з двох боків до золотистої скоринки.
Готові мчаді викласти на паперовий рушник. Подавати гарячими з сиром і молоком.


Мчаді, які вдома приготувала Віка.
 
Перші страви в Грузії мають свою особливість – в них майже не використовуються крупи або овочі, натомість дуже багато приправ. Найвідомішою з них є, безумовно, суп-харчо. Це суп з яловичини на спеціальній кислій основі (за правилами використовується «тклапі» або свіжа алича-ткемалі, але часто додають і томати) з рисом і грецькими горіхами (хоча різноманітних рецептів харчо є досить багато). Інший дуже популярний грузинський суп – це чіхіртма.  

Чіхіртма (ჩიხირთმა) – досить густий суп з м`яса домашньої птиці (часом використовують і яловичину або баранину) на яєчно-кислій основі (тому суп має кислуватий присмак) з великою кількістю приправ. У чіхіртму не додається ні крупа, ні овочі.

Складники:
Курячі стегенця – 4-5 шт.
Цибуля ріпчаста – 3 шт.
Яєчні жовтки – 3 шт.
Лимонний сік – 2 ст. ложки.
Кукурудзяне борошно – 2 ст. ложки.
Винний оцет – 2 ст. ложки.
Топлене масло – 2 ст. ложки.
Коріандр – 1 ч. ложка.
Імеретинський шафран – 1 ст. л.
Кінза, селера, петрушка, м’ята, чорний перець горошком, лавровий лист, сіль.

Стегенця залити холодною водою і варити 2 години з лавровим листом і перцем. Цибулю нарізати і обсмажити з половиною масла, всипати коріандр і одну столову ложку борошна, перемішати, залити невеликою кількістю бульйону. Додати все це до решти бульйону. Імеретинський шафран залити черпаком бульйону і дати настоятися. М’ясо відділити від кісток, нарізати, обсмажити з маслом, що залишилося, додати до бульйону і посолити.
Готувати 10 хвилин на середньому вогні. Додати настояний шафран. Збити жовтки, влити в них ополоник теплого бульйону, лимонний сік і оцет. У чіхіртму засипати подрібнену зелень, влити яєчну суміш, прогріти, накрити кришкою і дати настоятися 5 хвилин.


Чіхіртма власного приготування.
 
Ще можна згадати такі супи, як шечаманді ( вегетаріанський суп без овочів і круп, який як правило готується на молочнокислій (хоча може бути і мучна, горіхова або навіть фруктова) основі з мацоні), бозартма (подібний до чіхіртми, лише з великою кількістю цибулі і томатів), хаші (бульйон з телячих ніжок), але останні дві страви прийшли в грузинську кухню з азербайджанської і вірменської відповідно.

Страви з овочів займають важливе місце в грузинській кухні. Найпопулярнішою вегетаріанською стравою Грузії є лобіо. Серед інших чисто овочевих страв варто згадати про аджапсандалі (рагу з баклажанів, квасолі, томатів, солодкого перцю, цибулі тощо. Взагалі-то ця страва походить з азербайджанської кухні, але вона не менш популярна і в Грузії), пхалі (подрібнені овочі або зелень з горіхами і спеціями. Варіантів страви дуже багато), чогі (закуска з буряка, цибулі, кизилу тощо).  

Лобіо (ლობიო) – це квасоля з часником, кінзою і іншими приправами. Іноді до лобіо додаються томати. Є багато різних варіантів приготування лобіо, що свідчить про величезну популярність цієї страви в Грузії.

Складники:
Червона квасоля – 1 склянка.
Ріпчаста цибуля – 3 шт.
Часник – 5 зубчиків.
Олія – для смаження.
Волоські горіхи – жменя.
Зелень кінзи або петрушки.
Коріандр мелений – ½ ч. ложки.
Мелений червоний перець.
Сіль, перець – за смаком.

Квасолю промити і замочити в холодній воді на 2 години. Квасолю відварити протягом години, за 15 хвилин до готовності посолити. Готову квасолю злити через друшляк. Цибулю і часник почистити і порізати, волоські горіхи подрібнити.
Цибулю і часник обсмажити на олії, додати волоські горіхи. Зелень дрібно порізати. Змішати квасолю, заправку і зелень. Подавати як гарнір до м’яса або зі свіжими овочами.


Лобіо (фото з інтернету).
 
М`ясні страви грузинської кухні. Їхня особливість – більшість страв готується строго з одного виду м`яса. Також вони можуть бути як холодні, так і гарячі. До м`ясних страв, які подаються холодними належить звичайно – сациві, а також мужужі (відварені ноги і хвости поросят у винному оцеті. Такий собі грузинський варіант холодцю).  

Сациві (საცივი) – це курка (може бути індичка) в горіховому соусі. Страва мегрельської кухні. Готується вона переважно вдома, для приготування треба цілу курку, тому дуже часто в кафе її не подають, або готують під замовлення для великої компанії. В Грузії ми цю страву так і не скуштували, але вдома Віка спробувала її приготувати – вийшло доволі непогано.

Складники:
Курка – 1 кг.
Очищені грецькі горіхи – 400 г.
Велика цибулина – 1 шт.
Часник – 2-3 зубчики.
Кінза – 20 г.
Яйце – 1 шт.
Хмелі - сунелі – 1 ст.л.
Імеретинський шафран – 1 ч.л.
Чорний мелений перець, молотий мускатний горіх і коріандр – на кінчику ножа.
Столовий оцет (3-6%) – 1 ст.л.
Курячий бульйон – 400-600 мл.
Сіль.
Гранат – 1 шт.

Курку відварити в підсоленій воді до готовності (можна варити цілою або порізаною на шматки). Цибулю дрібно нарізати і обсмажити на рослинній олії. Готувати на мінімальному вогні до утворення приємного золотистого відтінку. Потім охолодити цибулю до кімнатної температури. Грецькі горіхи двічі прокрутити через м’ясорубку чи подрібнити у блендері до вигляду пасти. Додати яйце і обсмажену цибулю. Кінзу промити, подрібнити і додати до горіхової маси. Сюди ж покласти подрібнений часник. Отриману суміш знову пропустити через м’ясорубку чи збити блендером. Невеликими порціями додавати бульйон і збивати все на повільній швидкості міксера до однорідної маси.
Курку розділити на порційні шматки, скласти в каструлю і залити горіховим соусом. Довести до кипіння, постійно помішуючи і зняти з вогню. Дати страві настоятися не менше 3-х годин. Подають сациві лише холодним. При подачі прикрасити зернами гранату.


Сациві. Ще одна страва, смачно приготована Вікою.
 
Гарячих м`ясних страв в Грузії величезна кількість. Починаючи від всім відомих шашликів (грузинською – мцваді) і закінчуючи острі. Окрім вищезгаданих страв популярними в Грузії є ще оджахурі, чанахи (думаю, ця страва теж багатьом відома і описувати її не варто), кучмачі (тушені курячі тельбухи), абхазура (перемелене м`ясо з зеленню, завернуте в формі ковбаски), шкмерулі (курка в молочно-часниковому соусі. Страва схожа на сациві, родом з регіону Рача і як правило курка готується цілою, тому подається лише для цілої компанії), чахохбілі (курка, тушена з картоплею і овочами. Хоча в кафе зустрічається доволі рідко, це більше «академічна» страва грузинської кухні).
Це лише кілька найпопулярніших м`ясних страв, насправді їх дуже багато.

Острі (ოსტრი) – одна з найпопулярніших страв в Грузії, хоча вона і не належить до так званих «академічних» страв грузинської кухні. Острі – це м`ясо (як правило яловичина), нарізане шматочками з спеціями і зеленню в томатному соусі. В Грузії страву можна замовити практично в кожному ресторані чи кафе.

Складники:
Яловичина (м'якоть) - 600 г.
Цибуля ріпчаста або біла (середнього розміру) - 3-4 шт.
Перець червоний гострий стручковий - 1-3 шт. (за смаком)
Помідори стиглі - 5 шт.
Огірок солоний або маринований, невеликий - 2 шт.
Часник - 3 зубчики.
Томатна паста - 1 повна ст. л.
Коріандр мелений - 1 ч. л.
Червоний гострий мелений перець - 1 ч. л.
Хмелі-сунелі - 1/2 ч. л.
Лавровий лист - 1-2 шт.
Чорний перець горошок.
Вершкове або топлене масло - 50 г.
Базилік - 3-4 гілочки.
Петрушка, невеликий пучок - 1 шт.
Кінза для подачі.

М'ясо нарізати невеликими шматочками до 3 см. Скласти в каструлю, залляти водою, довести до кипіння, зібрати піну. Варити до повної готовності з лавровим листом і чорним перцем горошком. Вариться в середньому 45 хв. Потім дістати м'ясо, процідити бульйон. Бульйон стане в нагоді пізніше.
Острі краще готувати у великій товстостінній каструлі або сковороді. У розігрітій сковороді розтопити вершкове масло, обсмажити варену яловичину близько 5 хвилин до легкого рум'янцю. Додамо до м'яса дрібно нарізану цибулю (залишимо половину цибулини для подачі). Помішуючи, смажити близько 5 хвилин, поки цибуля не стане присмажуватися.
Помідори очистити від шкірки, нарізати кубиками. Один червоний гострий стручковий перець очистити від насіння і перегородок, нарізати. Додати до м'яса з цибулею помідори, перець. Готувати 10 хвилин.
Десяти хвилин цілком достатньо, щоб стиглі помідори, нарізані кубиками, розм'якшилися - додати подрібнений часник, дрібно нарізані огірочки, томатну пасту, коріандр, хмелі-сунелі, гострий мелений перець, сіль. Все добре перемішати. Увілляти бульйон, проціджений після варіння м'яса. Не додавати занадто багато бульйону. Острі не суп! Якщо ви хочете дійсно «Острі», сміливо додавайте кілька цілих стручків гострого перцю.
Тушкувати з бульйоном близько 5-8 хвилин, а потім додати дрібно нарізану петрушку, базилік, гарненько перемішати і вимкнути. Нехай постоїть хвилин 15-20 перед подачею.
Тонко-тонко нарізаємо білу цибулю півкільцями, кінзу.
Острі подається гарячим, обов'язково із зеленню кінзи. Не забудьте покласти в тарілки стручковий перчик.


Батумське острі в кеці.
 
Оджахурі (ოჯახური) – це смажена картопля з м`ясом і цибулею. М`ясо як правило – яловичина. До столу подається в кеці (це такий глиняний посуд).

Складники:
Яловича вирізка – 1кг.
Картопля – 1кг.
Цибуля ріпчаста – 2 шт.
Винний оцет – 2 ст.л.
Олія – 5 ст.л.
Коріандр, чабер, чорний перець – по 1 ч.л.
Сіль.

М'ясо нарізати кубиками, приправити оцтом, сіллю і спеціями, накрити і поставити в холодильник на 30 хвилин. Картоплю нарізати великими шматочками і підсмажити на олії 5-10 хвилин, постійно помішуючи.
М'ясо щільно укласти в високу сковорідку із соняшниковою олією, закрити кришкою і готувати на повільному вогні протягом години, періодично помішуючи. За 20 хвилин до готовності м’яса додати картоплю, нарізану цибулю, сіль, і спеції. Перемішати і готувати під кришкою 20-30 хвилин. При подачі посипати зеленню.


Оджахурі. Теж сфотографоване в Батумі.

Рибні страви ж в Грузії малопопулярні. Можна згадати про калмахі (це смажена річкова форель), що часто трапляється в грузинських ресторанах і кафе, особливо біля річок. Але в цілому рибні страви займають скромне місце, особливо в порівнянні з м`ясними.

Сири і інші молочні продукти широко використовуються в грузинській кухні, однак різноманіттям ці продукти не відрізняються. Це вам не Франція чи Італія, де одних сирів декілька десятків видів. В Грузії всі сири лише розсольного типу. В Західній Грузії переважають несолені і негострі сири (сулугуні і імеретинський), а в Східній – навпаки, солені і гострі (гуда, чанах, кобійський, тушинський). Ці сири споживають не в «сирому» вигляді, а й смажать їх, варять, запікають. Так виникають цілі страви з сиру – гадазелілі (проварений в молоці сир з м`ятою), чемква (подібна до гадазелілі
страва, лише до молока окрім сиру додається ще і кукурудзяна мука), смажений сулугуні тощо.
Мацоні (მაწონი) – кисломолочний напій, який властивий грузинській і вірменській (де його називають «мацун») кухням. Його використовують як для приготування різних супів та страв, так і як окремий напій (хоча їсти його краще ложкою, як йогурт). Легкий в приготуванні і особисто мені дуже смачний. За консистенцією і смаком – щось середнє між нежирною сметаною і кислим молоком.

Складники:
Молоко – 1 л.
Кисла нежирна сметана – 3 ст. ложки.

Закип’ятити молоко і остудити його до 50 градусів. Сметану перекласти в чашку і розвести її невеликою кількістю охолодженого молока. Розмішати, щоб не було грудочок.
Перелити розведену сметану в скляну банку, залити молоком і знову добре розмішати.
Накрити серветкою і залишити на ніч у теплому місці, вже не чіпаючи (так мацоні буде густішим). Уранці обережно помістити мацоні у холодильник на кілька годин для повного застигання.


Мацоні. Фото з інтернету.
 
Грузинська кухня знаменита своїми соусами. Це і всім відома аджика (яка готується лише з червоного гострого перцю і спецій. Ніякі томати чи інші овочі в аджику не додаються!) та сацебелі (томатний соус. Хоча часто цим словом називають будь-які соуси взагалі) і менш відомі нашарабі (густий гранатовий соус) чи баже (мегрельський соус з горіхів, використовують в приготуванні сациві). Але найпопулярнішим і найавтентичнішим соусом грузинської кухні є ткемалі.  

Ткемалі (ტყემალი) – соус з червоної або жовтої аличі (яку в Грузії так і називають – ткемалі) і спецій, серед яких обов`язково має бути часник, кінза та м`ята. Соус має кислуватий смак і подається до м`яса, птиці або риби. Можна сказати, що ткемалі завжди знаходиться на столі у грузинів.

Складники:
Сливи ткемалі – 1 кг.
Коріандр – 3 ч. ложки.
Червоний мелений перець – 1,5 ч. ложки.
Сушений кріп – 2 ст. ложки.
Часник – 1 головка.
Сушена м’ята – 2 ч. ложки.
Вода – ¼ склянки.
Кінза – 1 пучок.

Сливи вимити, розрізати навпіл, скласти в каструлю, залити водою і варити на слабкому вогні, поки вони повністю не розваряться. Відвар злити в окремий посуд.
Сливи протерти через сито, поставити на маленький вогонь і варити 40 хвилин, час від часу підливаючи відвар (до густоти сметани). Кінзу дрібно нарізати, додати до слив разом із прянощами. Варити 5 хвилин. Готовий соус розлити по пляшках, зверху влити по 1 чайній ложці олії.


Ткемалі із зеленої аличі. Фото з інтернету.
 
Грузинська кухня не вирізняється великою кількістю солодощів. Найтиповіші для Грузії солодощі – це гозінакі (в Україні ми їх називаємо козинакі, думаю всі знають, що це таке), чурчхела, пеламуші (грузинський варіант рахат-лукума, лише замість води тут використовується густий виноградний сік).  

Чурчхела (ჩურჩხელა) – знамениті грузинські національні солодощі, які готуються з різних горіхів (іноді додають ще деякі сухофрукти) і виноградного соку, який в процесі варки доводиться до густої консистенції (яку називають «татара»).
Чим старіша чурчхела – тим твердіша, тож коли купуєте її – пробуйте на дотик, вона повинна бути гнучкою, це означає що чурчхела недавно виготовлена (хоча влітку як правило вже вся тверда, адже роблять її під час збору винограду). Білий наліт, який іноді утворюється на чурчхелі – це цукрова пудра, і він свідчить про те, що продукт якісний.
Особисто ми чурчхелу не готували, але рецепт напишу, може хтось спробує (або ми спробуємо восени).

Складники:
Сік виноградний – 2 літри.
Горіхи волоські – 300 г.
Фундук – 50 г.
Борошно – 200 г.

Половинки волоських горіхів і фундук нанизати на міцну нитку (довжина однієї заготовки – 15см). Відлити склянку соку, решту поставити на плиту, довести до кипіння і варити 5 хвилин. У посуд із холодним соком додати борошно і влити цю суміш в киплячий сік, інтенсивно помішуючи. Проварити 5 хвилин. Маса має бути досить густою.
Опустити нитки з горіхами в сироп, притискаючи їх ложкою. Підняти, дати зайвому сиропу стекти і повісити над тацею. Повторити кілька разів, нарощуючи виноградний шар. Сушити приблизно 5 днів. Зберігати в лляному рушнику 1 місяць до повного дозрівання.


Чурчхела на ринку. Фото з інтернету.
 
Тклапі (ტყლაპი) – висушене пюре з м`якоті різних фруктів (переважно слив, кизилу, яблук тощо). Його висушують у формі великих коржів, які згодом скручують в трубочку (або згортають конвертом). Використовують як приправу, компонент для приготування харчо або просто як десерт. Особисто я їв його як десерт, тому і відношу тклапі до цієї категорії :)

Складники:
Чорнослив (з кісточками) – 2 кг.
Цукор – 2 ст. л.

Чорнослив відварити, часто помішуючи, протягом 30 хвилин. Відцідити (відвар зберегти, можна заморозити) і протерти через сито.
У масу додати цукор, перемішати, перекласти в каструлю з товстим дном і проварити 5 хвилин. Дерев’яну дошку змочити водою, викласти на неї фруктову масу і тонко розрівняти.
Сушити 1- 3 дні, потім відокремити від дошки і перевернути. Коли тклапі висохне з обох боків, змастити його сливовим відваром і згорнути в трубочку. Зберігати в темному місці.


Тклапі. Фото з інтернету.

В цьому огляді грузинської кухні я звісно не згадав про усі автентичні грузинські страви, а лише про найголовніші, і також дав кілька рецептів моїх улюблених страв. Як мінімум половину з них ми приготували вдома, а деякі міцно увійшли до нашого домашнього меню :)

Чотири тижні у Грузії, або - Закохані у Сакартвело. Частина 7. Імеретія.

Діставшись до Тбілісі, ми вирішили зекономити і переночувати дві ночі в хостелі «Романтік». Ну 10 євро за двох проти 30 євро за двох в «Bavly» - є різниця? Але, які гроші – такі і умови. Ліжко – лише матраси, без постілі, їжа на вечерю – макарони з овочами (хоча їсти можна було), звукоізоляції не було взагалі – ми прекрасно чули, як в сусідній кабінці хропіла якась дівчина (ніколи не думав, що дівчата можуть так хропіти, що вже я можу спати при різному шумі і то прокидався, я мовчу про Віку). Єдине що було нормально – так це інтернет, я примудрився подивитись футбол Arsenal-Swansea. Перший і останній матч Арсеналу, який я зміг подивитись в Грузії. Вранці Віка сказала, що більше ночувати в Романтіку вона не буде і ми повернулись в «Bavly», який став для нас майже рідним.
Хоч ми не планували бути два дні в Тбілісі, а думали з`їздити в Ананурі до місцевої фортеці (від поїздки в Степацмінду я відмовився ще раніше), але все ж вирішили, що поїздку по Воєнно-Грузинській дорозі ми відкладемо на наступний раз, а вільний день проведемо в Тбілісі, тим більше, що погода була чудова.

30 вересня ми вирушили в Кутаїсі. Спочатку на метро дістались до станції «Залізничний вокзал», там біля національного стадіону сіли на маршрутку № 11, доїхали до кінцевої і потім ще десь два кілометри йшли до місця, де було зручно зупиняти авто. Це місце було прямо під монастирем Джварі, в принципі можна було подертись вгору через кущі до монастиря, але явно не з 15-кілограмовими наплічниками. Нам вдалось зупинити авто, на якому ми подолали великий шмат дороги до села Шроша, яке розташоване за 15 кілометрів перед Зестафоні (це вже Імеретія). В цьому селі ми зупинились спеціально. Справа в тому, що біля села є великі запаси глини, тому тут дуже поширене виробництво керамічного неглазурованого посуду і інших виробів з глини. Біля траси протягом декількох кілометрів є багато місць, де продають цей посуд, в одному з таких ми купили декілька глечиків на пам`ять. Вони тут є як від маленьких сувенірних – так і до величезних багатолітрових глеків-«квеврі» для вина («квеврі» мають конусоподібне дно і вкопуються в землю, бо горизонтально вони фізично стояти не можуть). Доки ми вибирали сувеніри, розпочався дощ, і один з водіїв зупинився сам і запропонував підкинути нас в Кутаїсі (по дорозі купив нам ще і по хачапурі).


Ось так продають кераміку в Шроші (Фото чесно вкрадене з сайту А.Мухранова).
 
Отже, Кутаїсі, останній пункт нашої подорожі. Столиця регіону Імеретія, друге за величиною місто Грузії з населенням в двісті тисяч чоловік, розташоване на березі річки Ріоні. Те, що Кутаїсі більш провінційне місто, аніж Тбілісі чи Батумі – видно одразу. Але цим воно і приваблює (наприклад саме тут я вперше побачив чистильників взуття на вулицях і цирюльні в дусі фільму «За двома зайцями»). Почну з інформації для туристів, яка як завжди – заснована виключно на нашому досвіді.
Я точно знав, що останні два дні в Грузії я проведу в Кутаїсі, тож забронював хостел заздалегідь на booking.com. Ми забронювали хостел, який називався «Kutaisi Hostel Center», і знаходиться він на вул. Джібладзе, 3 (майже центр міста). Заплатили ми за ночівлю лише 10 ларі з людини (за ліжко в 6-місному номері), але дві з трьох ночей, що там ночували, ми провели в дорожчому двохмісному номері без доплати, бо ми сподобались власниці хостелу :) Це самотня тітонька років шістдесяти, звати Лейла, яка не дуже добре знає англійську, трошки надоїдлива і можна сказати сувора (чого вартий епізод, коли вона віддала гроші і вигнала з хостелу двох польок (які в першу ж ніч прийшли в хостел під ранок після тусовок з місцевими) зі словами – «таких шлюх я еще в своей жизни не видала»). Такий колоритний типаж, який на третій день став нам трохи набридати своєю якоюсь материнською опікою («все у вас хорошо?», «может вам что-то нужно?» ). Але сам хостел нормальний. Інфоцентр в Кутаїсі раніше розміщувався на вул. Руставелі біля мосту через Ріоні, але коли ми там були, то його вже перенесли в будівлю мерії (це неподалік). Халявних мап міста чи околиць там ми не знайшли, але скан плану міста з необхідною інфою отримали.
Щодо харчування не скажу нічого – харчувались ми тим, що купували в магазинах. Їх там є достатньо в центрі, однак великих супермаркетів – я так і не побачив. Але це проблема всієї Грузії.
Автовокзал Кутаїсі знаходиться на окраїні міста, при в`їзді зі сторони Самтредіа (і відповідно ближче до аеропорту) на вул. Чавчадзе. Його знайти важко, так як він непомітний. Орієнтир – будівля Макдональдсу. Від вокзалу до центру міста можна доїхати міським транспортом – автобусом № 1.

В Кутаїсі у нас був насичений графік. В перший день ми вирішили з`їздити до печери Прометея, а Кутаїсі та околиці подивитись на наступний день.
Печера Прометея знаходиться за двадцять кілометрів від Кутаїсі і за кілька кілометрів від міста Цкалтубо. Це найбільша печера в Грузії, відкрита лише в 1983 році і відома як печера Куміставі (назвати її печерою Прометея запропонував в 2010 році Саакашвілі, тому що, за легендами, десь саме тут був прикований до скелі Прометей). Загальна її довжина – понад 20 км, тут навіть є підземне озеро, по якому можна проїхатись на човні. Печера була відкрита лише в 2011 році і для туристів зараз доступно близько півтора кілометра її довжини.
Щоб дістатись до печери, треба спочатку доїхати до Цкалтубо маршруткою № 30 (за один ларі). Кінцева зупинка маршрутки – біля мосту через річку Ріоні. Мостів там кілька, але два розташовані зовсім поруч, за ними на березі річки і зупиняються маршрутки. Дійти до цих мостів нескладно, за орієнтир можна взяти гору, на яку час від часу піднімаються вагончики канатної дороги (ми на ній не їздили, тому що панорамний вигляд Кутаїсі можна зацінити і від храму Баграта).
В Цкалтубо маршрутка зупиняється на автовокзалі біля місцевого ринку. Тут ви можете добре зацінити місцевий ринок, бо маршрутку до печери Прометея треба чекати дуже довго – їх всього кілька за увесь день (розклад в 2013 році: о 07:00, 11:00, 14:00 і 15:30). Ми приїхали в Цкалтубо опівдні, тому чекали її там дві години. До печери можна пройтись і пішки – це всього лише п`ять кілометрів, є вказівники – заблукати важко. Або на таксі доїхати. Та я особисто у вільний час раджу прогулятись по Цкалтубо. Раніше місто було відоме як всесоюзний курорт радонових мінеральних вод. За сталінських часів тут було збудоване ціле курортне містечко (як Трускавець чи Моршин). Однак після розпаду СРСР курорт повністю занепав і перетворився ледь не на аналог міста Прип`ять. Монументальні корпуси сталінської архітектури стоять в занепаді, без вікон, без дверей. Лише зараз почали трохи відновлювати цей курорт і деякі санаторії вже відреставровані, але більшість колишніх пансіонатів стоять занедбані. Коли ми там були – саме повністю асфальтували дороги в курортній частині міста. Особисто мені цікаво туди потрапити знову і побачити – як змінилось місто і чи нова влада продовжує його відновлення.
Але повернімось до печери Прометея. Вхід в печеру коштує 6 ларі, але зайти туди можна лише групою, тому ми чекали, доки набереться достатня кількість туристів. За окрему плату можна всередині продовжити подорож на човні по підземному озері, але ми обмежились лише пішохідною частиною. Печера гарна – все підсвічується різними кольорами, грає музика.


Центральний вхід на територію печери.
 

Сталактити, сталагміти і сталагнати.
 

З першого погляду здається, що це купа бруду. Та насправді це типовий приклад карсту - розчинення гірських порід під дією води.
 
Між Кутаїсі і Цкалтубо є ще одна подібна печера (взагалі-то таких печер тут кілька, але облаштованих і добре доступних для туристів лише дві), яка називається Сатаплія. Сатаплія – це не лише печера, а цілий заповідник на західній окраїні Кутаїсі, де були знайдені сліди динозаврів. Дістатись сюди не легше, ніж до печери Прометея. Звісно, можна взяти таксі, це найпростіше. Але час від часу до центрального входу в Сатаплію їздить маршрутка № 35, яка в Кутаїсі відправляється майже звідти, звідки ходять маршрутки на Цкалтубо (лише по іншу сторону моста на зупинці). Однак ми її не дочекались, і сіли на маршрутку до села Баноджа (її номер не пам`ятаю). Там вийшли біля повороту до заповідника і кілька кілометрів пройшли пішки. Дорога була не дуже легка – це був підйом, який наприкінці дороги перетворився в справжній серпантин. Була чудова погода, і я не шкодую, що ми пішли пішки, хоча Віка була не в захваті від підйому. Назад ми спустилися маршруткою, яка якраз під`їхала, коли ми вийшли з території заповідника.
Вхід у Сатаплію, як і до печери Прометея, шість ларі і так само відвідувачів запускають групами. На території заповідника нічого особливо цікавого немає – сліди динозаврів – це кусок вапнякової стіни, на якій збереглись відбитки. Ще на території є невеличкий музей, кілька статуй динозаврів, печера (подібна до печери Прометея, тільки значно менша). Однак найцікавіше тут – це краєвиди, які відкриваються з оглядових майданчиків і з довгої облагородженої стежки, прокладеної по краю скелі (на цій скелі досі мешкають дикі бджоли – і саме тому Сатаплія має таку назву – «таплі» грузинською начебто означає мед). Тут є один великий оглядовий майданчик з скляним дном, який навис над урвищем. Звідси відкриваються чудові види на південь. Увійти на нього можна лише в бахілах (які видає спеціальний працівник), щоб не пошкодити скляну поверхню своїм взуттям.


Центральний вхід до заповідника "Сатаплія".
 

Скеля зі слідами динозаврів.
 

Макет скелету динозавра в невеличкому музеї на території заповідника.
 

Вид з оглядового майданчика на Кутаїсі. По центру видно будівлю Парламенту Грузії.
 
В самому Кутаїсі окрім досить цікавої, але невеликої старої частини міста (яка частково реконструйована) на увагу заслуговує храм Баграта з рештками замку біля нього, який є об`єктом світової спадщини ЮНЕСКО. Храм Баграта (храм Успіння Богородиці) – це найстаріша будівля в місті, збудований в 1003 році царем Багратом ІІІ. В 1089 році саме в ньому був коронований знаменитий цар Грузії Давид IV Будівник. В 1691 році храм був сильно пошкоджений турками, а ще через сто років росіянами. З того часу він стояв напівзруйнований. Після того, як Саакашвілі був вибраний президентом на другий термін, він заявив, що відбудує храм. Цей факт викликав хвилю невдоволення в реставраторів, мистецтвознавців, істориків і просто пересічних грузин, однак Саакашвілі це не зупинило. Зараз храм є дуже популярним серед молодят об`єктом для фотосесій.


Храм Баграта до реконструкції....
 

...і після.
 

Вид з заходу.
 

Дзвіниця біля храму.
 

Рештки замкових укріплень біля храму Баграта....
 

...і рештки невеликої церкви там же. На задньому плані – річка Ріоні і невелика ГЕС на ній.
 

Кутаїсі. Вид від храму Баграта.
 

Річка Ріоні в центрі Кутаїсі. Друга за величиною річка в Грузії.
 
Неподалік від Кутаїсі розташовано ще як мінімум три цікавих історичних об`єкти. Це – монастирі Гелаті і Моцамета, а також руїни палацу Гегуті (до останнього ми не доїхали за браком часу, хоча від самого палацу там зосталось небагато).
Гелатський монастир – це є найвідоміший середньовічний монастир не лише Імеретії, а і всієї Грузії. Він був заснований Давидом IV Будівником в 1106 році, тут же він був похований. Згодом монастир добудовувався царицею Тамарою (на його території з`явилось ще два храми), але в XIV столітті частково був зруйнований монголами. Потім був відбудований і залишався центром релігійного життя Імеретії. За часів Середньовіччя в монастирі розташовувалась знаменита Гелатська Академія, отож він був центром наукового життя всієї Грузії. В 1994 році весь монастирський комплекс був занесений в список Світової Спадщини ЮНЕСКО. До Гелаті найкраще дістатись маршруткою, кінцева зупинка якої в центрі Кутаїсі, за драмтеатром. Маршрутка йде до самого монастиря, який знаходиться на невеликій горі. Вартість проїзду здається один ларі. Розклад на 2013 рік (відправлення з Кутаїсі): 8.00, 11.00, 14.00, 16.00, 18.00.


Храм Різдва Богородиці в Гелаті.
 

Храм Св. Миколи Чудотворця поряд з храмом Богородиці. З першого погляду здається, що це дзвіниця, але це не так. Маленький храм розміщений на другому поверсі, а під ним вільно можна ходити.
 

Гелатська Академія. Саме тут сиділи вчені мужі, вивчали філософію, переписували книги тощо.
 

Надгробок на могилі Давида IV Будівника.
 

Поряд з надгробком знаходяться ось ці ворота, які раніше були частиною воріт в місто Гянджа (зараз – місто в Азербайджані). Ці ворота в 1139 вивіз з Гянджі син Давида Будівника цар Деметре І після того, як він захопив це місто. Одна частина воріт не збереглась, а ось ця, друга – є чи не найголовнішою цікавинкою в монастирі.


Рештки стародавніх квеврі для вина та води.

Ми виїхали в Гелаті маршруткою о 16-00, тож часу у нас було небагато, а ми планували відвідати ще монастир Моцаметі, який знаходиться між Гелаті і Кутаїсі, а тоді повернутись назад останньою маршруткою, яка їхала десь близько сьомої вечора. Тому побувши з півгодини в Гелатському монастирі, ми пішли пішки до Моцаметського монастиря. Він знаходиться на відстані двох кілометрів від Гелатського монастиря, якщо брати пряму відстань (але для цього треба йти лісом і пересікти каньйон річки Цкалцителі, хоча пишуть, що там є дерев`яний навісний міст), і майже шість кілометрів, якщо йти дорогою (треба вернутись до траси Кутаїсі-Ткібулі, пройти нею в напрямку Кутаїсі і тоді повернути наліво. За два кілометри буде монастир). Ми вирушили пішки по дорозі, бо йти лісом я не ризикнув, можна було легко заблукати. Коли ми спустились до траси і пройшли кількасот метрів нею, біля нас зупинився джип «Мерседес» і два грузини, які були в ньому, запропонували завезти нас прямо до самого монастиря. Ще один приклад грузинської доброти :)
Моцаметський монастир – це маленький чоловічий монастир, заснований в XI столітті (офіційна назва монастиря – св. мучеників Давида і Констянтина). Нічого особливого тут немає, але місце, де він розташований дуже красиве – поряд знаходиться глибокий каньйон, на дні якого протікає невеличка річечка під назвою Цкалцителі. Назад до траси ми дійшли пішки і, дочекавшись останньої маршрутки з Гелаті, повернулись в Кутаїсі.


Моцаметський монастир. Сам монастир розташований так, що його незручно фотографувати.
 

Центральний вхід до храму на території монастиря.
 

Каньйон річки Цкалцителі. Шкода, що захід сонця не дозволив сфотографувати решту красивих краєвидів біля монастиря.

Мандрівки по околицям Кутаїсі стали нашими останніми подорожами по Грузії під час цієї поїздки. Третього жовтня рано вранці ми сіли на одну з перших міських маршруток, доїхали до автовокзалу, там знайшли маршрутку до Самтредіа (нагадаю, що аеропорт «Копітнарі» , або як він офіційно називається – «ім. Давида Будівника», знаходиться за 18 км від Кутаїського автовокзалу, в напрямку міста Самтредіа) і поїхали в аеропорт. Швидка реєстрація, посадка на рейс і ми летимо в Київ.
В Києві ми відразу відчули контраст між Грузією і Україною, адже в Грузії температура повітря була вища за 20 градусів, і я ходив у футболці, а у Києві було лише 4 градуси тепла. Я змушений був вдягнути на себе усе що мав, і то мені було холодно. Але вже на наступний день відчутно потепліло – мабуть ми привезли з собою шматочок грузинського тепла :)

На цьому і закінчилась наша поїздка в Грузію і варто підбити підсумки цієї подорожі. Тривала вона 26 днів, з 8 вересня по 3 жовтня 2013 року і за цей час ми побували в 9 з 12 адміністративних регіонів Грузії (нашою увагою були обділені лише Рача-Лечхумі, Квемо-Картлі і звісно – Абхазія, як неконтрольований Грузією регіон). Приблизна загальна відстань, яку ми проїхали різними видами наземного транспорту становила близько 2280 кілометрів, з яких: залізницею – 75 км, велосипедом – 18 км, автостопом – близько 840 км на 14 авто, з яких – 1 поліцейське (до цих авто відносяться також і ті, які нам самі зупинялись, а також «Фольксваген Гольф» Мамуки). Решта відстані подолали маршрутками і таксі, тобто платним автомобільним транспортом.
Ночували в Грузії ми 25 ночей, з них – 7 ночей в готелях, 15 ночей в хостелах і ґестхаузах, 2 ночі в приватному будинку в Сванетії (ґестхаузом це не можна назвати) і одну ніч в гостях у Мамуки.
В Грузії дуже погано розвинутий каучсьорфінг, тому ми ні разу ним не скористались. Це був один з недоліків нашої подорожі, який трохи вдарив нам по кишені. Інший фактор – ми занадто багато їздили платним транспортом (більше половини подорожі). Ці, а також деякі інші фінансові прорахунки (аренда велосипедів за невиправдано дорогу ціну, замовляння занадто великої кількості страв в Батумі, яку я не міг доїсти тощо) і призвели до перевищення нашого запланованого бюджету на цю поїздку. Всього ми з Вікою витратили орієнтовно 1400 доларів на двох. В цю цифру входить вартість авіаперельоту, проживання, різного роду квитків (музеї, дельфінарій, канатні дороги тощо), сума, яку ми витратили на транспорт (як в Грузії, так і в Україні) та харчування, вартість сувенірів, які ми купили і інші витрати. Хоча я вважаю, що з цієї суми ми могли зекономити мінімум 200 доларів без особливих втрат. Але, маємо те, що маємо – таку собі напівбюджетну поїздку у Грузію.

Чотири тижні у Грузії, або - Закохані у Сакартвело. Частина 6. Кахетія.

25 вересня 2013 року в Тбілісі видався дуже вітряним і достатньо холодним днем. І саме в цей день ми з Вікою, навантаживши на плечі наші наплічники, які ставали все важчими – від речей, які ми придбали в Грузії, вирушили автостопом в Кахетію, в її туристичний центр, місто Сігнагі. Щоб дістатись до окраїни Тбілісі, ми сіли на метро, доїхали до станції «Ісані» і там пересіли на автобус № 1, який прямував до мікрорайону Ліло-Лохіні на окраїні міста. Сам мікрорайон розташований збоку від траси на Кахетію, цим автобусом туристи мабуть ніколи не їздили, тому на нас дивились як на диваків, особливо в мікрорайоні, який складається лише з двох чи трьох двохповерхових будинків, розташованих в промисловому районі посеред якихось ангарів і гаражів. Та я знав, якщо від кінцевої зупинки пройти кількасот метрів на північ, то ми вийдемо до ринку Ліло на Кахетинській трасі (сюди також ходить маршрутка № 41, але ми її прогавили і щоб не чекати ще годину до наступного рейсу – сіли на автобус № 1). Зате ми побачили райони міста, куди як правило не заглядають туристи (хоча вони розташовані біля міжнародного аеропорту Тбілісі).
Від ринку нам потрібно було перейти через міст над річкою Лохіні, пройти автомобільну розв`язку і вже там спробувати зупинити авто. Вітер був такий, що нас зносило, коли ми проходили через міст, незважаючи на те, що в кожного був наплічник, який важив більше десяти кілограм. Нащастя, що максимум через десять хвилин нам вдалось зупинити авто. Сігнагі знаходиться в стороні від центральних доріг, тому було б великим успіхом спіймати когось, хто їхав би прямо туди. А так два грузини брались довести нас до села Чалаубані, звідки було лише 15 кілометрів до Сігнагі. Вісімдесят кілометрів до цього села ми проїхали швидко, ще і отримали подарунок: коли Віка побачила вантажівки, заповнені доверху виноградом (нагадую, що це Кахетія, край виноградників) і сказала, що «я стільки винограду ще в житті не бачила, от би спробувати» – грузини зупинились біля першого ж продавця фруктів коло дороги, і купили їй два кілограми винограду - «это подарок вам». В самому Чалаубані машин було мало, ми стояли хвилин десять, аж поки біля нас зупинилось перше авто. Водій їхав не в Сігнагі, а в Земо Магаро, село неподалік від Сігнагі, та так хотів нас підвезти, що ми не могли йому відмовити. В Земо Магаро ми стали чекати на інший транспорт, але вечоріло, ніхто не їхав, і ми пішли в Сігнагі пішки. Невдовзі біля нас зупинилась машина і нас підкинули в центр міста.

Сігнагі. Як на мене – це найдивніше місто у всій Грузії. Воно було побудоване в XVIII столітті царем Іраклієм ІІ. Призначення міста важко уявити – адже воно розташоване не в долині, а на кількох невеликих гірських хребтах, а якщо врахувати, що біля підніжжя цих хребтів за 5-7 кілометрів від міста в Алазанській долині розташоване місто Цнорі, і логічніше було мешкати там – то можна припустити, що місто було побудоване як прихисток від набігів лезгінських племен з територій сучасного Дагестану і Чечні. Але тоді ще більше здивування викликає фортеця в Сігнагі (точніше, це не зовсім фортеця, а просто довга стіна з бастіонами), яка має форму нерівного кола. Місцевість, яка знаходиться всередині цього кола – це великий яр між двома хребтами, і постає питання – як можна побудувати житло всередині цих стін і навіщо вони були збудовані? Не дивно, що 90% містечка знаходиться поза межами цієї стіни.


Стіна з бастіонами в Сігнагі.
 

Та ж стіна, але вид на північ – на Алазанську долину.
 

Ось що знаходиться всередині цієї «фортеці». Як тут можна побудувати місто? Для чого була збудована ця стіна, якщо очевидно, що вона не є мурами міста?
 

Вид із одного з бастіонів на Алазанську долину. Вдалині видно Головний Кавказький Хребет. За ним – Дагестан.
 
Відбудувати це місто «під старовину» (на кшталт багатьох містечок в Зах. Европі) і зробити його туристичним центром – це була одна з ідей Саакашвілі. Реконструкція розпочалась в 2007 році і зараз майже завершена. Саме містечко маленьке, чисте, акуратне, тут немає проблем з проживанням, є інфоцентр. Але ось з розвагами і навіть кафе тут дуже скрутно. В Сігнагі гарно, але надзвичайно нудно. Не розумію, що тут можна робити більше одного дня, хіба як милуватися краєвидами (здається, що звідси видно половину Алазанської долини). Особливих визначних місць поблизу немає (окрім Бодбійського монастиря за кілька кілометрів від міста. Там знаходяться мощі св. Ніни, але ми туди не потрапили за браком часу). Якщо хтось подорожує автомобілем, то Сігнагі може бути хорошою опорною базою для поїздок по Кахетії, бо розташоване практично в центрі цього регіону, але для туристів, які подорожують автостопом (або громадським транспортом) – містечко дуже незручне для базування, бо сюди ходить дуже мало маршруток. Тому ми зупинилися тут лише на одну ніч. Про «унилість» Сігнагі свідчить і те, що ми повинні були чекати, доки звільниться місце в кафе, бо воно там було всього одне (з адекватними цінами). Саме в ньому ми останній раз сиділи і попрощались з росіянами, які так чи інакше складали нам компанію (чи точніше – ми їм складали компанію) протягом п`яти днів.


Вулиця Бараташвілі в Сігнагі.
 

Вулиця Горгасалі, яка знаходиться всередині Сігнагської Стіни. 
 
Наостанок кілька слів про проживання. Ось скан листка з інфою про хостели, ґестхауси і готелі, який нам дали в інфоцентрі. Може комусь і згодиться. Ми заночували в ґестхаусі сім`ї Зандарашвілі по вул. Св. Георгія, 11 (це одна з двох вуличок, які знаходяться всередині Сігнагської стіни). Заплатили за ніч ми стандартно – по 15 ларі з людини. Умови нормальні, навіть Wi-Fi був.


Список ґестхаузів і готелів.
 
Наступного дня вранці ми вирушили в Телаві. З Сігнагі назад в Чалаубані добрались маршруткою, заплативши здається півтора ларі. Там досить швидко зупинили авто, водій якого їхав в Гурджаані і підкинув нас до цього містечка. Воно розташоване в самому центрі Алазанської долини і відоме своїм курортом Ахтала, де знаходиться єдиний в Грузії грязьовий вулкан (точніше навіть кілька, але вони дуже маленькі і розташовані поряд). Біля «вулканчиків» розбитий гарний, хоча і запущений парк, на території якого розміщені корпуси лікувального курорту (здається він вже не діючий).


Ахтала. Сам вулкан.
 

Невеликий гейзер в дії.

В Гурджаані ми вирішили доїхати до села Цинандалі маршруткою. Сорок кілометрів дороги між Гурджаані і Телаві – це «винний край». Будь-який хороший знавець грузинських вин має знати географію цього регіону напам`ять, адже тут що не село – то назва марки вина. Цинандалі, Мукузані, Вазісубані, Гурджаані, Ахашені, Напареулі, Алаверді тощо. Ми не могли не зупинитись хоча б в одному з цих сіл – і вибрали Цинандалі, адже саме з цього села розпочалась слава Грузії як винного краю і саме звідси розпочалась європеїзація Грузії. Цинандалі – це було родове селище князів Чавчавадзе. Князь Александр Чавчавадзе був відомим військовим часів Александра І, брав участь в війнах з Наполеоном, був в Парижі, а згодом приїхавши в рідну Кахетію вирішив «європеїзувати» її. Для цього в Цинандалі був побудований палац з європейським інтер`єром, перший винзавод за західним зразком, який дав поштовх розвитку тут професійного виноробства. Тут бували відомі люди і митці (наприклад Пушкін, Грібоєдов, який за кілька місяців до своєї трагічної смерті навіть одружився на дочці Александра Чавчавадзе, Ніно).
Палац існує і досі, розташований він за кількасот метрів від траси, його добре видно з дороги. Зараз палац є музеєм князів Чавчавадзе, винним дегустаційним залом і виставковим центром водночас. Коли ми там були – то потрапили на виставку сучасного мистецтва. Сам палац розташований в красивому парку. Вартість входу на територію парку і палацу диференційований. Наприклад - 2 ларі - квиток в парк. 5 ларі – квиток в музей, парк + послуги гіда, 7 ларі - музей, парк, гід + 1 стакан вина і 20 ларі - музей, парк, гід + 6 різних вин на дегустацію. 20 ларі – для нас було дорого, тому ми обмежились розширеним пакетом послуг за 7 ларі. В Цинандалі варто побувати хоча б для галочки.


Палац князів Чавчавадзе.
 
Від Цинандалі до Телаві п`ять кілометрів, ми швидко зупинили машину, яка підкинула нас в центр міста. Звісно, ми відразу пішли в інфоцентр, де запитали про дешеве житло. Працівниця інфоцентру відправила нас до ґестхауза, який належить її батькові :) Ґестхауз знаходився в центрі міста, біля тенісних кортів (там якраз проходив міжнародний турнір і в нашому ґестхаузі жило ще двоє тенісисток з Києва). Умови були не ідеальні, Wi-Fi не було, але зрештою непогано. Ціна теж стандартна – 15 ларі з людини.

Телаві – це центр провінції Кахетія, древнє місто, в якому проживає десь двадцять тисяч чоловік. В самому місті і околицях багато історичних пам`яток. Телаві дуже вигідне для вивчення регіону, звідси зручно доїхати в практично будь-яку частину Кахетії (за винятком південної і східної, але там мало цікавих об`єктів). Ось інформація по маршрутках, які відправляються з місцевих вокзалів.


Розклад транспорту станом на кінець 2013 року.
 
Ми ночували в Телаві дві ночі, тож змогли добре вивчити місто. Мені сподобалось в Телаві, вважаю його одним з найгарніших міст в Грузії, з тих, які я бачив. Центр міста повністю відбудований і зараз більше нагадує якесь місто в східній Европі, аніж грузинське периферійне містечко. Головною вулицею в місті є проспект Іраклія ІІ, який починається біля пам`ятника Іраклію ІІ (пам`ятник добре відомий за кадром з фільму «Міміно», коли Рубік зупиняється біля нього і питає в місцевих, як проїхати до аеродрому), далі йде біля місцевої фортеці і закінчується центральним майданом біля Телавського муніципалітету.
Перші оборонні споруди на місці Телавської фортеці були збудовані ще в VIII ст., але остаточного вигляду вона набула в XVIII столітті за царювання Іраклія ІІ, останнього царя Кахетії і одного з трьох царів об`єднаного Картлі-Кахетинського царства (останнього, що реально правив, вже за три роки після його смерті це царство стало частиною Російської імперії). На території цієї фортеці був розташований і палац царя. Навпроти пам`ятника Іраклію, через дорогу, розташований сквер, в якому росте найстаріше дерево на території Грузії – 800-літній платан.


Пам`ятник Іраклію ІІ. На задньому плані – бастіон фортеці.
 

Фрагменти фортеці. Сама фортеця насправді доволі велика, квадратної форми, і щоб її обійти треба хвилин десять.
 

Центральний вхід у фортецю. Частина внутрішньої території зараз на реконструкції.
 

Найстаріший платан в Грузії, якому близько 800 років. Щоб його охопити, потрібно декілька чоловік. Мотузки, що звисають з дерева – це насправді світлодіодні кабелі. Дерево ввечері підсвічується.
 

Такі металічні скульптури з різних непотрібних речей (викруток, гайкових ключів, замків, лінійок, дверних ручок, деталей від велосипедів, різного роду арматури тощо) траплялись нам кілька раз в різних містах Грузії. Дуже класно і креативно.
 
На захід від центрального майдану розташований старий квартал міста – це довга вулиця Чолокашвілі і вузенькі вулички, які її пересікають. Тут цікаво побродити ввечері. На початку цієї вулиці знаходиться церква Гвтісмшобелі (або українською – Богородиці), її видно здалеку і можна взяти за орієнтир. Якщо від центрального майдану пройти кількасот метрів на північ (вулицею, яка розділена на дві половини, а посередині протікає невеличка річечка) – можна потрапити на місцевий ринок, біля якого розташована автостанція. Тут уже нічого не відреставровано і все має типово грузинський «досаакашвілівський» вигляд – досить брудно і занедбано.


Церква Гвтісмшобелі.
 
Містечко Телаві як і Сурамі – тісно пов`язане з нашою знаменитою землячкою – Лесею Українкою. Саме тут вона провела кілька місяців свого життя. Так сталось, що ми мешкали по сусідству з будинком, де понад 100 років тому, в 1909 році жила Леся Українка, важкохвора на той час. В Телаві є і пам`ятник Лесі Українці. Він розташований в чудовому міському парку за чотириста метрів від пам`ятника Іраклію ІІ. Я мрію, щоб такий парк був і у нас в Дубно. Все продумано, є лавочки, альтанки, сцена (на якій, коли ми туди підійшли, виступали дитячі колективи), впорядковані доріжки, оглядові майданчики (сам парк, який має назву Надікварі, розташований на пагорбі, з якого відкриваються чудові види на Алазанську долину і північний схил Гомборського хребта) і різні містки, камені і тому подібні штуки, біля яких дівчата влаштовують собі фото сесії :)


Будинок, де мешкала Леся Українка.
 

Пам`ятник Лесі Укранці в місцевому парку.

Неподалік від Телаві теж є багато чого цікавого – комплекс монастирів Шуамта (старий і новий), монастир в Ікалто, знаменитий монастир в селі Алаверді, Гремі, стародавня столиця Кахетії, місто Кварелі з фортецею і монастир Некресі неподалік нього тощо. Шкода, але ми не мали достатньо часу, щоб подивитись всі ці пам`ятки, тому обмежились двома – Гремі і монастирем Алаверді.
Зараз Гремі – це всього лише село в північній частині Алазанської долини, яке знаходиться за 18 кілометрів від Телаві прямо біля дороги Телаві-Кварелі. Однак в XV-XVII століттях Гремі – це було місто, столиця Кахетинського царства. Місто стало розвиватись наприкінці XV століття, але вже в 1615 році воно було зруйноване перським шахом Аббасом і з того часу місто вже не відбудовували. Зараз від міста залишилось не дуже багато – фортеця з церквою Архангелів Михаїла і Гавриїла (яку видно за багато кілометрів), руїни бань, двох церков, археологічна ділянка (очевидно, де існував один з кварталів міста). Ну і вже сучасні забудови – невеликий музей, фонтан і господарські будівлі. Вхід на територію фортеці (разом з квитком в музей) коштує 3 ларі.


Гремі. Фортеця з храмом. Вид із заходу.
 

Вид зі сходу.


Село Еніселі (село Гремі – трошки лівіше). На передньому плані видно каміння – рештки міського кварталу Гремі.


Невеличка церква, біля якої мешкає монах (як мінімум один). До неї підходити він нам заборонив.


Ще одна церква, на відстані приблизно 200 метрів від фортеці. Добре видно, що верх в неї добудований нещодавно. В церкві є досить великі крипти, як для церкви такого розміру.


Бані. Значною мірою відбудовані (якщо придивитись – видно нову кладку).
 

Так доставляли їжу для царя.
 

Царський туалет :) 
 

Архітектурний комплекс Гремі. На передньому плані – музей. 
 
Відвідати Гремі необхідно усім, хто подорожує по Кахетії. Це мабуть найпопулярніша історична пам`ятка Кахетії (разом з Сігнагі). Дістатись сюди дуже легко – будь-якою маршруткою, що йде в напрямку Кварелі. Ми так і зробили – до Гремі дістались маршруткою, назад автостопом. У нас були плани доїхати і до Кварелі, але втомлені сонцем (було дуже тепло, ідеальна погода для поїздок) ми вирішили краще погуляти по Телаві. Облінились ми наприкінці поїздки зовсім :)

28 вересня – важливий день для Кахетії. Цього дня кахетинці святкують свято Алавердоба (святкування може розтягнутись на кілька тижнів). Це свято тісно пов`язано із закінченням збору врожаю. Цього дня грузини цілими сім`ями з`їжджаються до монастиря Алаверді і тут розпочинаються застілля: збивають великі столи, накривають їх, тут же ріжуть баранів, роблять шашлики. Тому ми і вибрали цей день для нашої поїздки в цей монастир. Монастир Алаверді знаходиться коло одноіменного села за 22 км від Телаві неподалік від річки Алазані. Збудований цей величний храм (до будівництва храму Самеба в Тбілісі він був найвищим храмом Грузії) в XI ст. Історія монастиря насичена – кілька раз він був пошкоджений внаслідок повеней і землетрусів, в 1614 році його розграбував шах Аббас, кілька разів на храм нападали лезгіни. Зараз храм і монастир при ньому є центром Алавердської єпархії і головним храмом Кахетії.
Дістались до монастиря (і поїхали назад) ми маршруткою (вона була переповненою людьми). Дійсно, обабіч дороги біля монастиря люди вже влаштовували застілля.


Монастирський комплекс Алаверді. Хоча на фото здається, що людей поряд немає – насправді їх там дуже багато, мені ледве вдалось сфотографувати монастир так, щоб в кадр не потрапили люди.

Оглянувши монастир ми вирушили назад, бо вже ввечері планували бути в Тбілісі. В столицю ми вирішили їхати не дорогою через всю Кахетію, якою їздять маршрутки, а трасою через Гомборський хребет. Це майже вдвічі скорочувало нам дорогу – 90 км проти 145 км. Власник ґестхаузу люб’язно підкинув нас своїм авто на окраїну Телаві і там нам вдалось зупинити машину, водій якої завіз нас прямо в Тбілісі. Щодо дороги – то вона була у відмінному стані, хоча кілька невеликих фрагментів дороги в горах були чомусь неасфальтовані. Отже, ввечері 28 вересня, ми були в Тбілісі.