Виїхати з Батумі ми вирішили маршруткою, для чого пішли на місцевий автовокзал. Його територія виглядає як типовий пост-совковий вокзал – з купою торгових яток (окрім того, він ще й розташований коло базару), великою кількістю маршруток тощо.
Тут, до речі, хочу зробити відступ і розказати про специфіку автомобілів в Грузії. На відміну від України, там ви не побачите такої величезної кількості вантажопасажирських автомобілів як у нас, або авто, перероблених з вантажних на пасажирські (типу Renault Kengoo і т.ін.). В Грузії низьке ввізне мито на автомобілі, тому там дуже багато авто з вторинного ринку, привезених з Німеччини, Англії, Японії (в останніх випадках – з правостороннім кермом. За моїми оцінками – ледь не четверта частина всіх авто в Грузії – це авто з правим кермом). Щоб розмитнити авто – жителю Грузії необхідно заплатити лише кілька сотень євро (в залежності від об`єму двигуна звісно). Тому не дивно, що грузини масово роз`їжджають на Мерседесах, BMW тощо. Порівняйте це з ситуацією в Україні і зробіть висновки.
Повертаючись до основної теми розповіді – шукати маршрутку до Сенакі (або на Кутаїсі через Поті – вона теж йде через Сенакі) було нелегко. Всі написи на маршрутках (окрім тбіліських і міжнародних) були грузинською, тож поки я стояв і розбирав, що написано на маршрутках до нас стали підходити грузини і питати куди нам треба. Складалось таке враження, що ледь не кожен грузин хоче тобі допомогти. Взагалі-то таке бажання допомогти туристам в грузинів виникає постійно і іноді це навіть починало дратувати)) Ще в Грузії полюблять відразу питати – «Как вам, нравится в Грузии?». Гостинність і бажання допомогти – це всім відома, і найкраща риса їхнього менталітету.
Переїзд по маршруту Батумі-Сенакі не минув для нас без пригод. Майже половина автобуса – це були грузини-заробітчани, які повертались з Туреччини. Все було класично – купили горілки, пива, закуску і давай випивати. Ми сиділи прямо перед ними – тож вже невдовзі вони запропонували нам приєднатись до них)) Вдалось відкупитись лише тим, що взяли в них по стакану пива на кожного. Трохи пізніше – один з грузинів запропонував нам (ми це зрозуміли не відразу, так як його російська була не надто краща за мою грузинську) погостювати у нього. Ну, якби мужик був тверезий, то можливо і погодилися б, але зважаючи на те, що він був вже добре п`яний, то ми не пристали на цю пропозицію. Згодом між цим грузином і одним пасажиром, який стояв попереду (він був тверезий і не належав до їх компанії) почалась суперечка. Про що вони сварились, можна було лише здогадуватись (може все почалось через нас), але все закінчилось коло Сенакі, коли всі учасники суперечки вийшли надвір і тверезий без лишніх слів зацідив п`яному прямо в лице, зламавши йому ніс. Що тут почалось! Крики, друзі постраждалого стали дзвонити іншим своїм «корєшам» («пацани, тут нашому ніс зламали, під`їдьте сюди швидко»), почалась якась «розборка» в боковій вуличці (з маршрутки того не було видно, та і не особливо це мене цікавило). Але найгірше те, що мужик з розбитим носом, весь в крові – завалює назад в маршрутку і починає там шморгати носом. Сліди його крові були в мене на джинсах, футболці, рюкзаку. На джинсах сліди залишались аж до кінця поїздки, так що ми були невимовно раді, що нам залишалось їхати до Сенакі лише кілька кілометрів.
В самому Сенакі нічого цікавого немає, і тому ми не затримуючись – пішли на маршрутку Сенакі-Мартвілі (Нокалакеві розташовано майже посередині між цими двома містами). Правда, одного автовокзалу як такого в Сенакі немає, тому щоб потрапити з місця зупинки маршруток з Кутаїського, Зугдідського і Потійського напрямків до зупинок маршруток в напрямку на Мартвілі - треба перейти залізничну колію. Ну а за сам проїзд до Нокалакеві ми заплатили по одному ларі з людини.
Отже, Нокалакеві. Місто існувало з давніх давен (саме поселення на цьому місці асоціюють з столицею Колхіди, куди плавали аргонавти), було столицею держави Егрісі (римляни називали царство Лазіка – фортеці Гоніо і Петра тривалий час також належали цій державі), і особливого розквіту набуло в IV-VII ст. нашої ери. Греки називали місто – Археополіс, але в грузинських хроніках місто називали Ціхе Ходжі. В VI ст. після воєн Візантії і Ірану за Лазіку місто було частково зруйноване, а в 737-738 роках місто було остаточно знищене арабами і втратило своє значення, перетворившись в невелике поселення.
Нокалакеві-Археополіс. Скрін з Google Earth.
Коло руїн стародавнього міста є музей. Там ми залишили наші наплічники, заплатили за вхід по 3 ларі з людини і пішли дивитись експозицію. Ходячи по музею, ми розмовляємо між собою українською і раптом чуємо вигук «Слава Україні!». Обертаючись, бачимо грузина років так 50-ти. Ми розговорились. Він мегрел, сам з Зугдіді, звати Мамука, в Нокалакеві приїхав з росіянами, гостями свого сусіда, показати їм руїни міста. Розказував, як він любить Україну і як радий, що зустрів українців, особливо з Західної України. Згадував про УНА-УНСО і як вони воювали за грузинів в Абхазії. Дав нам свій номер і просив обов`язково подзвонити, як приїдемо в Зугдіді.
Зовнішня стіна. Вхід в неї – вже нова кладка, це добре видно на фото.
Внутрішня стіна. За нею видно будівлю музею.
Вид на центральну частину міста.
Руїни Археополіса.
Невеликий підземний хід до річки. Ним спускались як по воду, так і щоб покинути при потребі межі міста.
Річка Техурі.
Вид на руїни з протилежного боку річки. Видно руїни укріплень на горі.
Ці кози довго ходили за нами слідом.
Дикий гранат. Його дуже багато в Західній Грузії.
За кілька кілометрів на північ від городища, на протилежній стороні річки б`ють з-під землі гарячі сірководневі джерела. Вони дуже гарячі – практично окріп, тому митись в воді можна за кілька метрів від труби (тоді вода помірно гаряча), або в річці. Там у воді камінням викладені примітивні купальні, де вода, що стікає з цих джерел, змішується з холодною річковою. Місце це ще порівняно маловідоме і там майже нікого не було.
На зупинці коло музею, чекаючи маршрутки на Сенакі, ми познайомились з одним з його охоронців. Після стандартних запитань до нас, сказав, що маршрутку нам треба буде чекати ще доволі довго і запропонував свою допомогу. Він зателефонував в поліцейський відділок Сенакі і через 10-15 хвилин звідти приїхав пікап з написом «Police». Поліцейські не лише завезли нас на автобусну зупинку в Сенакі, а й посадили на маршрутку до Зугдіді та чекали, доки ми поїдемо, щоб впевнитись, що з нами усе гаразд. На моє питання – «чи зобов`язані ви таке робити» – поліцейські відповіли, що загалом ні, але вони як поліція повинні допомагати громадянам, в тому числі туристам. Як то кажуть – «відчуйте різницю». Грузинським поліцейським було дивно, коли я казав, що така ситуація в Україні практично неможлива. В Грузії можна без проблем «стопити» поліцію, вони зупиняються, якщо в них немає нагальних справ, хоча на велику відстань вони звісно не підвезуть – щоб виїхати за межі свого округу їм потрібен дозвіл від керівництва.
В Зугдіді ми були вже ввечері. Першим ділом ми знайшли наш ґестхаус. Це був приватний будинок, частина якого здається для туристів. В будинку є все необхідне – кухня, душ, туалет, wi-fi, а ціна лише 10 ларі з людини – найдешевше житло, в якому ми ночували за час поїздки. І туристів там не густо – ми були в будинку одні. Правда, нам трохи не пощастило, в тій частині Зугдіді, де ми мешкали – не було світла, воно з`явилось лише вранці. Взагалі – електрика в Грузії зникає часто, це одна з проблем цієї країни. Ми з цим зіштовхнулися ще раз пізніше. Після поселення ми зателефонували до Мамуки. Він нас вже чекав, за десять хвилин під`їхав до ґестхаузу і ми поїхали в центр міста вечеряти. Можна сказати, що вечеря в кафе – це було наше єдине враження того дня від Зугдіді, адже вранці ми мали їхати в Сванетію, а з містом детальніше планували ознайомитись на зворотній дорозі.
Наш друг Мамука допоміг нам і вранці, коли відвіз на околицю Зугдіді, де ми мали вперше дізнатись, що таке «автостоп (поліцейську машину не враховуємо) в Грузії». Та з автостопом відразу виникли невеликі проблеми. Проблеми не в тому, що ніхто не зупинявся – а в тому, що ніхто не їхав у гори. Тоді ми для початку вирішили проїхатись в містечко Джварі, яке лежить по дорозі в Сванетію за 25 кілометрів від Зугдіді. Крім того – за кілька кілометрів від Джварі на річці Інгурі розташована найбільша гідроелектростанція в Грузії і заїхати подивитись на неї – це був один з пунктів нашої подорожі.
Хоча сама ГЕС розташована за шість кілометрів на північ від Джварі, та власник машини, яку ми зупинили підкинув нас прямо до станції і ще й дуже бідкався, що в нього немає часу, щоб завезти в Местію. А це 135 км від Зугдіді! Він нас по дорозі розважав різними байками, розказував, що колись був футболістом, в середині 90-х навіть півроку пограв в вінницькій «Ниві», але через травму змушений був завершити кар`єру в 21 рік. Та думаю, що це все вигадки, бо в списку футболістів «Ниви» того періоду я такого не знайшов. Хоча хтозна, може і правда.
Інгурі ГЕС. Вид з дороги. Частину енергії вона віддає Абхазії, яка знаходиться за горами, оповитими туманом на фото.
На фото треба звернути увагу на малесенький автобус внизу. Так добре уявити розмір дамби. А також на воду в водосховищі – вона має яскраво-бірюзовий колір.
Вид на селище працівників ГЕС. На задньому плані видно містечко Джварі.
Вибратись від ГЕС в Сванетію виявилось нелегко. Ми мабуть з півгодини пробували зупинити поодинокі авто, які їхали в напрямку Местії. Але це були в основному туристи на орендованих джипах, деякі з них пропонували підвезти нас, якщо заплатимо частину коштів за бензин, але мене такий варіант не влаштовував :) Та нарешті нам пощастило – зупиняється Мерседес, водій якого шукає компанію, бо йому нудно одному в машині.
Розвилка, де ми "стопили" авто на Местію. Наліво – Сванетія, направо – Зугдіді. По центру – дорога на ГЕС. Звідси до неї – десь з кілометр, можна пройтись і пішки.
Водія звали Рафаель (або просто – Рафік) Мамедов, родом з міста Гардабані. Це регіон в Грузії, де мешкають етнічні азербайджанці. В Сванетії він працював головним менеджером АЗС «SOCAR» (це державна азербайджанська нафтова компанія, бензозаправки якої є не в одній країні світу) і кілька разів на рік їздив до себе додому, щоб відпочити. Рафік відмовив нас ночувати в Латалі, де ми вже попередньо забронювали місце, сказавши – що там нічого робити, а в Местії буде цікавіше. Запропонував за дешевшу ціну пожити в тому ж будинку (прямо коло його місця роботи), де він знімає кімнату, та ще і з двохразовим харчуванням. Вирішивши, що так буде краще – ми погодились, хоча потім трохи пожалкували, адже за ту ж ціну можна було б знайти без особливих проблем і кращі умови. А так – потрапили в типовий сільський будинок (добре що хоч зручності були, в хазяйській половині будинку) – невелика проблема була лише в тому, що в будинку газового опалення немає, а погода на дворі вже осіння (гори ж! Вночі були ледь не заморозки, вдень градусів 15-20), а власники будинку не знають російської (про англійську я вже просто мовчу). Правда, старше покоління (дід з бабусею) – російську трохи знали, а от їх син і невістка з дітьми – хіба кілька слів. Тому часто перекладачем нам був Рафік. Хочу також нагадати – що в Сванетії місцеві між собою розмовляють не грузинською, а сванською, яка не надто подібна до неї і сам Рафаель знав лише кілька місцевих слів. Але сванська мова не має письменності і кожен сван знає грузинську.
Бетонна дорога в Сванетію.
Бурхлива і небезпечна річка Інгурі в каньйоні.
Ліс і скелі. Ми зупинились перед небезпечним місцем на трасі. Щодня два рази в день там перекривають рух, і бульдозерами прибирають каміння, яке падає на трасу. Якщо не пощастить – воно може впасти і на машину. Це Кавказ.
Местія – це велике село, в якому живе кілька тисяч чоловік і центр Сванетії. Ще десять років тому це був найглухіший і найзанедбаніший куток Грузії і місцеві жителі старались вибратись звідси, тому що ніяких перспектив в Сванетії не було. Але з приходом до влади Саакашвілі все змінилось. Міша надумав зробити з Местії гірськолижний курорт і став розбудовувати тут інфраструктуру. Була побудована дорога з твердим покриттям, аеропорт в футуристичному стилі, повністю перебудований центр селища, збудований класний музей (один з кращих музеїв в Грузії), хостели, інфоцентр тощо. І люди стали повертатись сюди, адже з`явилась робота. Хоча все одно місцеві не дуже люблять Саакашвілі і причину цьому можу віднайти лише в одному – роботу реформаторів оцінюють не відразу, а з плином часу. Так було і так є скрізь і завжди. Але факт – туристів в Местії у вересні (а це ж не сезон!) було досить багато і з багатьох країн.
Местія. Вид з даху місцевого музею.
Типова сванська вежа. Щодо її призначення досі ведуться дискусії. Найпопулярніша версія – вежі будувались для захисту сім`ї під час війн між родами.
«Сад» веж.
Пам`ятник цариці Тамарі в самому центрі Местії. Місцеві жартують – «она сидит то ли на свинье, то ли на корове, то ли на верблюде».
Поліцейський відділок в Местії.
В самій Местії робити практично немає що. Люди сюди їдуть, аби сходити в гори, з`їздити в віддалені села, взимку на лижах покататись. Ми ж запланували поїздку в Ушгулі. Це село розташоване на висоті 2200 метрів над рівнем моря за 60 кілометрів від Местії і Грузія його рекламує як найвисокогірніше село в Європі, де постійно мешкають люди. Так це чи ні – я не знаю, але будемо вважати, що це правда (принаймні найвисокогірніше в Грузії – то це точно). В принципі – це стандартний маршрут, мало хто приїжджає в Сванетію, щоб не відвідати Ушгулі.
Домовились за поїздку туди ми ще ввечері з місцевим аборигеном, який назвався нам Майзером. Їхав він о дев`ятій ранку, тож у визначений час ми прийшли до центрального скверу. Але ніякого Майзера там не було, а інші водії сказали, що він поїхав в Ушгулі ще півгодини тому (там ми його і зустріли – він виправдовувався тим, що знайшов клієнтів на наше місце раніше і поїхав. От і вір таким). Нам не залишалось нічого іншого, як шукати нову компанію для поїздки. Будь-який транспорт туди і назад коштує 200 ларі з машини (близько 120 доларів) – тобто, що ви їдете 4-місним джипом, що 12-місним міні-бусом (особливо в них на цьому маршруті популярні дев`ятимісні Mitsubishi Delica) – вартість однакова. За півгодини ми з допомогою подружньої пари з Сочі назбирали різношерсту компанію – ми, двоє росіян з Сочі, поляки, грузини – тож поїздка нам обійшлась десь приблизно 20 ларі з чоловіка (ми їхали бусом Ford Transit).
Дорога в Ушгулі – ще той екстрім. Перших кілька кілометрів – це асфальт, але далі лише гірська ґрунтова дорога, яку іноді пересікають потічки. Дорога цікава тим, що з неї відкриваються неймовірні види на найвищі гори Кавказу, а також тим, що вона пересікає декілька сванських сіл. Відразу видно контраст з Местією – якщо там занедбаних будинків не так багато, то у цих селах вже практично ніхто не живе, бо туристи тут лише проїздом бувають і рідко зупиняються на ночівлю. Відстань у сімдесят кілометрів до Ушгулі ми їхали більше трьох годин. В Ушгулі, як і в Местії, теж робити особливо нічого, якщо ти не плануєш похід в гори, або до льодовика, до якого лише кілька кілометрів. Ми обов`язково туди сходили б і побули б у горах кілька днів, якби у нас було кілька зайвих днів. А у нас була попереду ще вся Грузія. Тож, відмітившись в Ушгулі, зустрівши там земляків, ми поїхали назад.
Сванська вежа по дорозі в Ушгулі. Вона має чотири яруси, якщо не боятись пилюки – можна піднятись на самий верх.
Ушгулі. Позаду видно головний Кавказький хребет з льодовиком і найвищою горою в Грузії – Шхара.
Монастир в Ушгулі.
Ушгулі з території монастиря.
Руїни фортеці в Ушгулі, побудованої за часів цариці Тамари. Думаю - найвисокогірніша фортеця в Грузії.
В Ушгулі свиней в кілька раз більше як людей :) Вони пасуться там як овечки і майже такі ж волохаті :)
Гора Шхара з льодовиком.
Гора Ушба. Вона має подвійну вершину, західний вершечок якої лише на кілька метрів вищий за східний.
Гора Тетнулді (в перекладі з сванської – «біла гора») – символ Сванетії.
Ще один символ Кавказу – кавказька вівчарка. Якщо турист в горах Грузії натрапить на овечу отару, яку охороняють ці злі собаки – то вони його можуть роздерти. Вихід один – або шукати дерево, або пастуха. І це не жарт. Таке побажання є навіть в офіційних путівниках по Грузії.
«Нашого цвіту – по всьому світу». Випадкова зустріч з земляками з Харкова – Дмитром і Миколою. Дмитро – редактор радіо «Голос Свободи» (http://holos.fm/).
Повернувшись в Местію, ми сходили до джерела з мінеральною водою, про яке нам сказали місцеві (такої смачної води я ще не куштував) і пішли в музей (бо напередодні ми не змогли його відвідати – був понеділок, а по понеділках практично всі музеї Грузії зачинені). Вхід коштує 3 ларі. Сам музей присвячений історії Сванетії. Експозиція не дуже велика, але сама інфраструктура музею вражає, якщо брати до уваги, що розташований він в селі, де мешкає менше трьох тисяч жителів.
Местія мені особисто запам`яталась також вечірніми посиденьками з Рафіком і домашнім вином з Гардабані, яке робить його батько. Ну і звісно ж стравами сванської кухні.
Третього дня вранці, готуючись до від`їзду, на заправці, де працював Рафік, ми побачили хлопця і дівчину, які намагались «стопити» транспорт. Підійшовши до них ближче, ми дізнались, що вони наші земляки – зі Львова і стоять там уже з годину – тут і ми зрозуміли, що виїхати автостопом зі Сванетії буде ще важче, ніж сюди приїхати. Авто зупинялись часто, але максимум куди вони могли підвезти – лише до сусідніх сіл. Зрештою ми, постоявши коло заправки хвилин сорок, домовились з водієм маршрутки, що він нас завезе до Зугдіді за 25 ларі з двох (стандартна такса – 15 з чоловіка). Єдиною умовою його було – мовчати про ціну і не розказувати іншим пасажирам :)
У Зугдіді ми зателефонували до Мамуки і домовились зустрітись біля місцевого музею (він же – палац князів Дадіані). Часу до закриття музею у нас зоставалось лише близько півгодини і ми, не гаючи часу, швидко подивились всю його експозицію.
Чесно кажучи – 20 хвилин для цього музею – це мало. Адже музей унікальний. Найвідомішим експонатом музею є посмертна маска Наполеона, яких лише три в світі. Окрім того – тут є дуже багато речей епохи Наполеона. Як вони сюди потрапили? Все доволі просто – княжна Саломе з роду Дадіані в 1868 році одружилась з принцом Ашілем Мюратом, внуком знаменитого маршала Іоахіма Мюрата (одного з найвизначніших полководців Наполеона, якого сам Бонапарт вважав своєю «правою рукою»). Дружиною ж Іоахіма була рідна сестра Наполеона – Кароліна. Тож двоюрідний внук найвидатнішого імператора Франції перевіз в Грузію кілька реліквій наполеонівського періоду, в т.ч. і знамениту посмертну маску.
Серед інших експонатів музею можна виділити величезні порцелянові вази з батальними сценами і портретом Наполеона на коні, зображеними на них, столовими приборами на велику кількість персон, інші зразки посуду початку XIX століття, декілька стелажів книжок, яким уже по двісті років (в т.ч. і знаменита багатотомна Енциклопедія Дідро) тощо. Загалом – це один з найцікавіших музеїв в Грузії, хоч і оформлений він в класичному «совковому» стилі. Але експозиція в ньому – шикарна, як для Зугдіді. Тому 2 ларі з чоловіка за цей музей – це майже халява.
Палац князів Дадіані. Всередині – музей.
Парк перед музеєм. Вигляд від палацу.
Ще один корпус палацу. За палацом розташований ботанічний сад.
Церква на території палацу. Тут вінчались і хрестили дітей князі з роду Дадіані.
Посмертна маска Наполеона (фото не моє).
Після відвідин музею ми дочекались, доки приїде Мамука. Він відразу нам сказав, що хоч в нього вдома і не елітний готель, але він не може допустити, щоб ми ночували в гестхаузі :) І тому він запрошує нас до себе додому. Це було круто і ми не могли відмовитись. Тоді я набрався наглості і запитав, чи не може він відвезти нас до «кордону» між Грузією і Абхазією. І звісно ж – він не відмовився :)
Кордон між Абхазією і власне Грузією проходить по річці Інгурі. Колись тут була важлива автомобільна траса і залізнична дорога, якою можна було потрапити в Сухумі і в Сочі. Це був найкоротший шлях з Грузії в Україну. Був. Зараз цією дорогою їздять лише місцеві «вози», якими пересуваються через цей «кордон» мегрели (адже сусідній з Грузією Гальський район Абхазії населяють виключно мегрели), які їздять до своїх родичів. Так – на мості через Інгурі в нейтральній зоні я побачив хлопця і дівчину. Швидше за все, вони мешкають по обидві сторони «кордону», а на нейтральній смузі зустрічаються.
Тут виникає питання – як ми потрапили на нейтральну смугу, міст через річку Інгурі? Нам допоміг Мамука – спочатку він запитав дозволу місцевих поліцейських пройти через поліцейський кордон за кілька сотень метрів від моста, а потім на сам міст нас пропустили вже грузинські військові. Без особливих проблем, лише з однією умовою – їх не фотографувати і проханням не наближатись до абхазької частини мосту, бо «вони можуть і стріляти». Враження звісно були двоякі – від дороги наприклад - чудова траса з Зугдіді до поліцейського кордону (якою практично ніхто не їздить) – і розбита дорога далі через міст в Абхазію. Ну і звісно місцеві на «возах». Шкода, що багато фото не вдалось зробити – вже сутеніло і якість фото була низькою.
Руїни замку в Рухі. Замок розташований за кілька сотень метрів від річки Інгурі і моста через річку.
Меморіальна плита на пам`ятникові німецьким в`язням, які будували міст через Інгурі в 1944-48 роках і загинули при його будівництві.
А на самому мосту написано, що його збудували війська НКВД/МВД СССР. Ні, ну МВДисти там були, але лише в якості наглядачів.
Ось і пам`ятник МВД. Видно символізує їх «мирність». Угу, зараз ФСБ РФ теж «мирні».
Міст. Освітлюється зі сторони Абхазії! Очевидно щоб грузинський шпигун не потрапив.
Ось він, прапор невизнаної ніким, крім Росії, Венесуели, Нікарагуа і Науру країни Абхазія.
А ось на таких возах місцеві перетинають цей міст.
Ввечері ми ще трохи погуляли по Зугдіді. Це місто справило на мене приємне враження, особливо якщо враховувати, що воно не є туристичним центром, і відновлювалось більше «для грузин», а не «для туристів» (як у випадку з Батумі, і особливо містом Сігнагі, яке ми відвідаємо згодом). Тим більше, що в 2008 році місто захопили російські війська, а в 90-х тут тривали основні бойові дії під час громадянської війни. Населення міста – десь приблизно сімдесят-вісімдесят тисяч чоловік, але значна частина цього населення – це біженці з Абхазії, які з`явились тут в 90-х роках.
Вечір, який ми провели в гостях у Мамуки, нам запам`ятався як один з найприємніших вечорів в Грузії. Чудове домашнє вино (такого я ще в своєму житті не куштував), кавун з Кахетії, пів балкона фундука (їж скільки завгодно!)і ...яєчня з ткемалі (грузинським національним соусом). Виявилось, що Мамука є народним лікарем (з ліцензією), який спеціалізується на лікуванні туберкульозу кісток, і що цим лікуванням займалась його сім`я багато поколінь (дізнавшись, що Леся Українка вмерла в Грузії саме від цієї хвороби, він заявив, що їй не пощастило, бо її не лікувала його прабабуся). Ще Мамука виявився фанатом ІІІ Рейху (він нам показував свою колекцію різних речей того періоду – німецьку каску з кульовим отвором у потилиці і виделки з Сванетії (туди в 1942 році дійшли передові гірські відділення німецької армії), мапи Угорщини 1940 року, і інші, дрібніші речі).
Ну і не можу не згадати про те, що він носив пояс з пряжкою, на якій було написано «SEXY», а номерний знак на його Фольксвагені Гольф був «SEX». Хоча з вигляду цей старий холостяк (він жив сам і бідкався з того приводу, що в нього вдома немає порядку і йому перед нами за це соромно) ну аж ніяк не мачо :))
Наступного дня вранці Мамука зі словами «я целий ночь не спал, все хотел вам показать одну крепость» повіз нас за тринадцять кілометрів від Зугдіді в село Джихаскарі (якраз посередині між Зугдіді і містечком Чхороцку). Там ми трохи полазили по руїнам місцевої фортеці (з неї відкривається чудовий вид на долину річки Хобі) і поїхали назад в Зугдіді, де Мамука відвіз нас на окраїну міста і де ми планували розпочати нашу подорож автостопом в центральну Грузію. Бувай, Мамука, дякую за все і сподіваюсь – ми ще колись зустрінемось.
Фортеця в селі Джихаскарі.
Територія фортеці.
Поки ми були там – нас переслідували вівці з тупими виразами на мордах (хоча хіба в овець вони бувають інакші?). Це найсміливіша, потім за нею підтягнулась ціла отара.
Немає коментарів:
Дописати коментар