Хоч ми не планували бути два дні в Тбілісі, а думали з`їздити в Ананурі до місцевої фортеці (від поїздки в Степацмінду я відмовився ще раніше), але все ж вирішили, що поїздку по Воєнно-Грузинській дорозі ми відкладемо на наступний раз, а вільний день проведемо в Тбілісі, тим більше, що погода була чудова.
30 вересня ми вирушили в Кутаїсі. Спочатку на метро дістались до станції «Залізничний вокзал», там біля національного стадіону сіли на маршрутку № 11, доїхали до кінцевої і потім ще десь два кілометри йшли до місця, де було зручно зупиняти авто. Це місце було прямо під монастирем Джварі, в принципі можна було подертись вгору через кущі до монастиря, але явно не з 15-кілограмовими наплічниками. Нам вдалось зупинити авто, на якому ми подолали великий шмат дороги до села Шроша, яке розташоване за 15 кілометрів перед Зестафоні (це вже Імеретія). В цьому селі ми зупинились спеціально. Справа в тому, що біля села є великі запаси глини, тому тут дуже поширене виробництво керамічного неглазурованого посуду і інших виробів з глини. Біля траси протягом декількох кілометрів є багато місць, де продають цей посуд, в одному з таких ми купили декілька глечиків на пам`ять. Вони тут є як від маленьких сувенірних – так і до величезних багатолітрових глеків-«квеврі» для вина («квеврі» мають конусоподібне дно і вкопуються в землю, бо горизонтально вони фізично стояти не можуть). Доки ми вибирали сувеніри, розпочався дощ, і один з водіїв зупинився сам і запропонував підкинути нас в Кутаїсі (по дорозі купив нам ще і по хачапурі).
Ось так продають кераміку в Шроші (Фото чесно вкрадене з сайту А.Мухранова).
Отже, Кутаїсі, останній пункт нашої подорожі. Столиця регіону Імеретія, друге за величиною місто Грузії з населенням в двісті тисяч чоловік, розташоване на березі річки Ріоні. Те, що Кутаїсі більш провінційне місто, аніж Тбілісі чи Батумі – видно одразу. Але цим воно і приваблює (наприклад саме тут я вперше побачив чистильників взуття на вулицях і цирюльні в дусі фільму «За двома зайцями»). Почну з інформації для туристів, яка як завжди – заснована виключно на нашому досвіді.
Я точно знав, що останні два дні в Грузії я проведу в Кутаїсі, тож забронював хостел заздалегідь на booking.com. Ми забронювали хостел, який називався «Kutaisi Hostel Center», і знаходиться він на вул. Джібладзе, 3 (майже центр міста). Заплатили ми за ночівлю лише 10 ларі з людини (за ліжко в 6-місному номері), але дві з трьох ночей, що там ночували, ми провели в дорожчому двохмісному номері без доплати, бо ми сподобались власниці хостелу :) Це самотня тітонька років шістдесяти, звати Лейла, яка не дуже добре знає англійську, трошки надоїдлива і можна сказати сувора (чого вартий епізод, коли вона віддала гроші і вигнала з хостелу двох польок (які в першу ж ніч прийшли в хостел під ранок після тусовок з місцевими) зі словами – «таких шлюх я еще в своей жизни не видала»). Такий колоритний типаж, який на третій день став нам трохи набридати своєю якоюсь материнською опікою («все у вас хорошо?», «может вам что-то нужно?» ). Але сам хостел нормальний. Інфоцентр в Кутаїсі раніше розміщувався на вул. Руставелі біля мосту через Ріоні, але коли ми там були, то його вже перенесли в будівлю мерії (це неподалік). Халявних мап міста чи околиць там ми не знайшли, але скан плану міста з необхідною інфою отримали.
Щодо харчування не скажу нічого – харчувались ми тим, що купували в магазинах. Їх там є достатньо в центрі, однак великих супермаркетів – я так і не побачив. Але це проблема всієї Грузії.
Автовокзал Кутаїсі знаходиться на окраїні міста, при в`їзді зі сторони Самтредіа (і відповідно ближче до аеропорту) на вул. Чавчадзе. Його знайти важко, так як він непомітний. Орієнтир – будівля Макдональдсу. Від вокзалу до центру міста можна доїхати міським транспортом – автобусом № 1.
В Кутаїсі у нас був насичений графік. В перший день ми вирішили з`їздити до печери Прометея, а Кутаїсі та околиці подивитись на наступний день.
Печера Прометея знаходиться за двадцять кілометрів від Кутаїсі і за кілька кілометрів від міста Цкалтубо. Це найбільша печера в Грузії, відкрита лише в 1983 році і відома як печера Куміставі (назвати її печерою Прометея запропонував в 2010 році Саакашвілі, тому що, за легендами, десь саме тут був прикований до скелі Прометей). Загальна її довжина – понад 20 км, тут навіть є підземне озеро, по якому можна проїхатись на човні. Печера була відкрита лише в 2011 році і для туристів зараз доступно близько півтора кілометра її довжини.
Щоб дістатись до печери, треба спочатку доїхати до Цкалтубо маршруткою № 30 (за один ларі). Кінцева зупинка маршрутки – біля мосту через річку Ріоні. Мостів там кілька, але два розташовані зовсім поруч, за ними на березі річки і зупиняються маршрутки. Дійти до цих мостів нескладно, за орієнтир можна взяти гору, на яку час від часу піднімаються вагончики канатної дороги (ми на ній не їздили, тому що панорамний вигляд Кутаїсі можна зацінити і від храму Баграта).
В Цкалтубо маршрутка зупиняється на автовокзалі біля місцевого ринку. Тут ви можете добре зацінити місцевий ринок, бо маршрутку до печери Прометея треба чекати дуже довго – їх всього кілька за увесь день (розклад в 2013 році: о 07:00, 11:00, 14:00 і 15:30). Ми приїхали в Цкалтубо опівдні, тому чекали її там дві години. До печери можна пройтись і пішки – це всього лише п`ять кілометрів, є вказівники – заблукати важко. Або на таксі доїхати. Та я особисто у вільний час раджу прогулятись по Цкалтубо. Раніше місто було відоме як всесоюзний курорт радонових мінеральних вод. За сталінських часів тут було збудоване ціле курортне містечко (як Трускавець чи Моршин). Однак після розпаду СРСР курорт повністю занепав і перетворився ледь не на аналог міста Прип`ять. Монументальні корпуси сталінської архітектури стоять в занепаді, без вікон, без дверей. Лише зараз почали трохи відновлювати цей курорт і деякі санаторії вже відреставровані, але більшість колишніх пансіонатів стоять занедбані. Коли ми там були – саме повністю асфальтували дороги в курортній частині міста. Особисто мені цікаво туди потрапити знову і побачити – як змінилось місто і чи нова влада продовжує його відновлення.
Але повернімось до печери Прометея. Вхід в печеру коштує 6 ларі, але зайти туди можна лише групою, тому ми чекали, доки набереться достатня кількість туристів. За окрему плату можна всередині продовжити подорож на човні по підземному озері, але ми обмежились лише пішохідною частиною. Печера гарна – все підсвічується різними кольорами, грає музика.
Центральний вхід на територію печери.
Сталактити, сталагміти і сталагнати.
З першого погляду здається, що це купа бруду. Та насправді це типовий приклад карсту - розчинення гірських порід під дією води.
Між Кутаїсі і Цкалтубо є ще одна подібна печера (взагалі-то таких печер тут кілька, але облаштованих і добре доступних для туристів лише дві), яка називається Сатаплія. Сатаплія – це не лише печера, а цілий заповідник на західній окраїні Кутаїсі, де були знайдені сліди динозаврів. Дістатись сюди не легше, ніж до печери Прометея. Звісно, можна взяти таксі, це найпростіше. Але час від часу до центрального входу в Сатаплію їздить маршрутка № 35, яка в Кутаїсі відправляється майже звідти, звідки ходять маршрутки на Цкалтубо (лише по іншу сторону моста на зупинці). Однак ми її не дочекались, і сіли на маршрутку до села Баноджа (її номер не пам`ятаю). Там вийшли біля повороту до заповідника і кілька кілометрів пройшли пішки. Дорога була не дуже легка – це був підйом, який наприкінці дороги перетворився в справжній серпантин. Була чудова погода, і я не шкодую, що ми пішли пішки, хоча Віка була не в захваті від підйому. Назад ми спустилися маршруткою, яка якраз під`їхала, коли ми вийшли з території заповідника.
Вхід у Сатаплію, як і до печери Прометея, шість ларі і так само відвідувачів запускають групами. На території заповідника нічого особливо цікавого немає – сліди динозаврів – це кусок вапнякової стіни, на якій збереглись відбитки. Ще на території є невеличкий музей, кілька статуй динозаврів, печера (подібна до печери Прометея, тільки значно менша). Однак найцікавіше тут – це краєвиди, які відкриваються з оглядових майданчиків і з довгої облагородженої стежки, прокладеної по краю скелі (на цій скелі досі мешкають дикі бджоли – і саме тому Сатаплія має таку назву – «таплі» грузинською начебто означає мед). Тут є один великий оглядовий майданчик з скляним дном, який навис над урвищем. Звідси відкриваються чудові види на південь. Увійти на нього можна лише в бахілах (які видає спеціальний працівник), щоб не пошкодити скляну поверхню своїм взуттям.
Центральний вхід до заповідника "Сатаплія".
Скеля зі слідами динозаврів.
Макет скелету динозавра в невеличкому музеї на території заповідника.
Вид з оглядового майданчика на Кутаїсі. По центру видно будівлю Парламенту Грузії.
В самому Кутаїсі окрім досить цікавої, але невеликої старої частини міста (яка частково реконструйована) на увагу заслуговує храм Баграта з рештками замку біля нього, який є об`єктом світової спадщини ЮНЕСКО. Храм Баграта (храм Успіння Богородиці) – це найстаріша будівля в місті, збудований в 1003 році царем Багратом ІІІ. В 1089 році саме в ньому був коронований знаменитий цар Грузії Давид IV Будівник. В 1691 році храм був сильно пошкоджений турками, а ще через сто років росіянами. З того часу він стояв напівзруйнований. Після того, як Саакашвілі був вибраний президентом на другий термін, він заявив, що відбудує храм. Цей факт викликав хвилю невдоволення в реставраторів, мистецтвознавців, істориків і просто пересічних грузин, однак Саакашвілі це не зупинило. Зараз храм є дуже популярним серед молодят об`єктом для фотосесій.
Храм Баграта до реконструкції....
...і після.
Вид з заходу.
Дзвіниця біля храму.
Рештки замкових укріплень біля храму Баграта....
...і рештки невеликої церкви там же. На задньому плані – річка Ріоні і невелика ГЕС на ній.
Кутаїсі. Вид від храму Баграта.
Річка Ріоні в центрі Кутаїсі. Друга за величиною річка в Грузії.
Неподалік від Кутаїсі розташовано ще як мінімум три цікавих історичних об`єкти. Це – монастирі Гелаті і Моцамета, а також руїни палацу Гегуті (до останнього ми не доїхали за браком часу, хоча від самого палацу там зосталось небагато).
Гелатський монастир – це є найвідоміший середньовічний монастир не лише Імеретії, а і всієї Грузії. Він був заснований Давидом IV Будівником в 1106 році, тут же він був похований. Згодом монастир добудовувався царицею Тамарою (на його території з`явилось ще два храми), але в XIV столітті частково був зруйнований монголами. Потім був відбудований і залишався центром релігійного життя Імеретії. За часів Середньовіччя в монастирі розташовувалась знаменита Гелатська Академія, отож він був центром наукового життя всієї Грузії. В 1994 році весь монастирський комплекс був занесений в список Світової Спадщини ЮНЕСКО. До Гелаті найкраще дістатись маршруткою, кінцева зупинка якої в центрі Кутаїсі, за драмтеатром. Маршрутка йде до самого монастиря, який знаходиться на невеликій горі. Вартість проїзду здається один ларі. Розклад на 2013 рік (відправлення з Кутаїсі): 8.00, 11.00, 14.00, 16.00, 18.00.
Храм Різдва Богородиці в Гелаті.
Храм Св. Миколи Чудотворця поряд з храмом Богородиці. З першого погляду здається, що це дзвіниця, але це не так. Маленький храм розміщений на другому поверсі, а під ним вільно можна ходити.
Гелатська Академія. Саме тут сиділи вчені мужі, вивчали філософію, переписували книги тощо.
Надгробок на могилі Давида IV Будівника.
Поряд з надгробком знаходяться ось ці ворота, які раніше були частиною воріт в місто Гянджа (зараз – місто в Азербайджані). Ці ворота в 1139 вивіз з Гянджі син Давида Будівника цар Деметре І після того, як він захопив це місто. Одна частина воріт не збереглась, а ось ця, друга – є чи не найголовнішою цікавинкою в монастирі.
Рештки стародавніх квеврі для вина та води.
Ми виїхали в Гелаті маршруткою о 16-00, тож часу у нас було небагато, а ми планували відвідати ще монастир Моцаметі, який знаходиться між Гелаті і Кутаїсі, а тоді повернутись назад останньою маршруткою, яка їхала десь близько сьомої вечора. Тому побувши з півгодини в Гелатському монастирі, ми пішли пішки до Моцаметського монастиря. Він знаходиться на відстані двох кілометрів від Гелатського монастиря, якщо брати пряму відстань (але для цього треба йти лісом і пересікти каньйон річки Цкалцителі, хоча пишуть, що там є дерев`яний навісний міст), і майже шість кілометрів, якщо йти дорогою (треба вернутись до траси Кутаїсі-Ткібулі, пройти нею в напрямку Кутаїсі і тоді повернути наліво. За два кілометри буде монастир). Ми вирушили пішки по дорозі, бо йти лісом я не ризикнув, можна було легко заблукати. Коли ми спустились до траси і пройшли кількасот метрів нею, біля нас зупинився джип «Мерседес» і два грузини, які були в ньому, запропонували завезти нас прямо до самого монастиря. Ще один приклад грузинської доброти :)
Моцаметський монастир – це маленький чоловічий монастир, заснований в XI столітті (офіційна назва монастиря – св. мучеників Давида і Констянтина). Нічого особливого тут немає, але місце, де він розташований дуже красиве – поряд знаходиться глибокий каньйон, на дні якого протікає невеличка річечка під назвою Цкалцителі. Назад до траси ми дійшли пішки і, дочекавшись останньої маршрутки з Гелаті, повернулись в Кутаїсі.
Моцаметський монастир. Сам монастир розташований так, що його незручно фотографувати.
Центральний вхід до храму на території монастиря.
Каньйон річки Цкалцителі. Шкода, що захід сонця не дозволив сфотографувати решту красивих краєвидів біля монастиря.
Мандрівки по околицям Кутаїсі стали нашими останніми подорожами по Грузії під час цієї поїздки. Третього жовтня рано вранці ми сіли на одну з перших міських маршруток, доїхали до автовокзалу, там знайшли маршрутку до Самтредіа (нагадаю, що аеропорт «Копітнарі» , або як він офіційно називається – «ім. Давида Будівника», знаходиться за 18 км від Кутаїського автовокзалу, в напрямку міста Самтредіа) і поїхали в аеропорт. Швидка реєстрація, посадка на рейс і ми летимо в Київ.
В Києві ми відразу відчули контраст між Грузією і Україною, адже в Грузії температура повітря була вища за 20 градусів, і я ходив у футболці, а у Києві було лише 4 градуси тепла. Я змушений був вдягнути на себе усе що мав, і то мені було холодно. Але вже на наступний день відчутно потепліло – мабуть ми привезли з собою шматочок грузинського тепла :)
На цьому і закінчилась наша поїздка в Грузію і варто підбити підсумки цієї подорожі. Тривала вона 26 днів, з 8 вересня по 3 жовтня 2013 року і за цей час ми побували в 9 з 12 адміністративних регіонів Грузії (нашою увагою були обділені лише Рача-Лечхумі, Квемо-Картлі і звісно – Абхазія, як неконтрольований Грузією регіон). Приблизна загальна відстань, яку ми проїхали різними видами наземного транспорту становила близько 2280 кілометрів, з яких: залізницею – 75 км, велосипедом – 18 км, автостопом – близько 840 км на 14 авто, з яких – 1 поліцейське (до цих авто відносяться також і ті, які нам самі зупинялись, а також «Фольксваген Гольф» Мамуки). Решта відстані подолали маршрутками і таксі, тобто платним автомобільним транспортом.
Ночували в Грузії ми 25 ночей, з них – 7 ночей в готелях, 15 ночей в хостелах і ґестхаузах, 2 ночі в приватному будинку в Сванетії (ґестхаузом це не можна назвати) і одну ніч в гостях у Мамуки.
В Грузії дуже погано розвинутий каучсьорфінг, тому ми ні разу ним не скористались. Це був один з недоліків нашої подорожі, який трохи вдарив нам по кишені. Інший фактор – ми занадто багато їздили платним транспортом (більше половини подорожі). Ці, а також деякі інші фінансові прорахунки (аренда велосипедів за невиправдано дорогу ціну, замовляння занадто великої кількості страв в Батумі, яку я не міг доїсти тощо) і призвели до перевищення нашого запланованого бюджету на цю поїздку. Всього ми з Вікою витратили орієнтовно 1400 доларів на двох. В цю цифру входить вартість авіаперельоту, проживання, різного роду квитків (музеї, дельфінарій, канатні дороги тощо), сума, яку ми витратили на транспорт (як в Грузії, так і в Україні) та харчування, вартість сувенірів, які ми купили і інші витрати. Хоча я вважаю, що з цієї суми ми могли зекономити мінімум 200 доларів без особливих втрат. Але, маємо те, що маємо – таку собі напівбюджетну поїздку у Грузію.
Немає коментарів:
Дописати коментар